Мінус двадцять два. Марина вдихнула. Повітря обпекло горло й застрягло в грудях.
Мазут, промерзлий щебінь, смола шпал. Запах залізниці взимку, густий і мертвий. Другий залізничник простягнув руку.
«Сумку для огляду, на хвилину». Марина стиснула ручку, подивилася на першого, на другого, на чоловіка в цивільному. Той дивився повз, у темряву, на ліс, на край заметеного снігом насипу, ніби її тут не було.
— Документи на огляд, — сказала Марина. — Покажіть розпорядження. Перший забрав сумку.
Не вирвав. Зняв із плеча одним плавним рухом, як знімають річ із вішалки. Професійно, без зусиль.
Марина сіпнулася, але другий уже стояв між нею і сходинкою вагона. Тамбур зачинився. Брязнув засув.
Склад сіпнувся одним коротким ривком і рушив, повільно, важко набираючи хід. Колеса провернулися раз, два, три, і поїзд потягнувся вперед, на захід, до вузлової станції, а потім до столиці. Марина стояла на щебені між рейками.
Ліхтар провідниці блимнув у вікні тамбура останнього вагона. Жовтий квадрат на секунду, потім темрява. Звідкись із середини складу долинув кашель.
Сонний, домашній, нічийний. Поїхав разом із поїздом. Тиша.
Така, якої в місті не буває. Ні мотора, ні голосу, ні дротів. Тільки легкий скрип.
Мороз стискав рейку, і метал постогнував. Праворуч — стіна лісу, чорна, без жодного просвіту. Ліворуч — те саме.
Рейки йшли в обидва боки й розчинялися в темряві метрів за тридцять. Кілометровий стовп. Бетонний, перекошений, з облізлою фарбою.
Цифра 40. Сороковий кілометр від вузлової станції. Марина притиснула руки до боків.
Пальці вже німіли, рукавички лишилися в сумці. Пальто демісезонне, міське, на одному шарі синтепону. Шапки немає.
Шарф на шиї, але тонкий. Вона стояла й чула, як цокотять зуби. Її власні.
Частим дрібним дробом, який неможливо спинити. Перша думка була не «за що?». Перша думка була: хто підписав наказ на зупинку.
Технічна зупинка складу на перегоні — це не рішення провідниці й не самодіяльність двох чоловіків у бушлатах. Для неї потрібне було розпорядження щонайменше начальника лінійного відділення, погоджене з диспетчером дільниці. Папір.
Підпис. Печатка. Слідчий автоматизм спрацював раніше за страх.
Мозок почав розкладати по поличках те, чого тіло ще не встигло усвідомити. Друга думка прийшла за хвилину, коли мороз дістався до колін, а пальці перестали згинатися. Вони не вбили.
Могли. У тамбурі, на платформі, у лісі. Не вбили.
Отже, наказу вбивати не було. Отже, хтось вирішив, що досить налякати. Викинути, забрати справу, залишити на морозі — і вона замовкне.
Як замовкали десятки інших. Як замовкав кожен, кому давали зрозуміти. Вогні хвостового вагона давно зникли.
Рейки йшли в обидва боки. На захід — до вузлової станції, на схід — до сусідньої станції. Вона не знала, в який бік ближче житло.
Вона не знала, чи дійде взагалі. Вона знала одне — їй дали жити, і це була їхня помилка. Марина пішла на схід.
Не тому, що знала, де найближче житло. Вона просто вибрала напрямок і рушила за інерцією. Шпали під чоботами були промерзлі, слизькі від інею, і підбори зісковзували з дерев’яного бруса на щебінь між рейками.
На третьому кроці вона зрозуміла, що йти по шпалах не можна. Відстань між ними коротша за нормальний крок, і за п’ятдесят метрів починаєш перечіпатися. Перейшла на узбіччя насипу.
Сніг неглибокий, утрамбований вітром, але чоботи провалювалися по кісточки. Мороз працював швидко. За п’ять хвилин вона перестала відчувати пальці на руках.
Засунула їх у кишені пальта, але кишені були тонкі, з підкладкою із синтетичної тканини, і тепла в них не було. За десять хвилин заніміли мочки вух. Шарф вона підтягла на голову, замотала навколо чола й вух, лишивши тільки очі.
Пальто на одному шарі синтепону — міська мода, осінній фасон — пропускало холод так, ніби його не було зовсім. Кілометровий стовп сорок один виринув із темряви за п’ятнадцять хвилин ходи. Бетонний, похилений, з облізлою фарбою.
Марина пройшла повз і почала рахувати. Сорок один є. Отже, від точки, де її викинули, вона пройшла один кілометр.
До сусідньої станції було невідомо скільки. Пішки до неї можна було й не дійти, але між станціями мали бути обхідницькі будки. Вона пам’ятала з інститутського курсу транспортного права.
Один обхідник на п’ять-сім кілометрів колії. Отже, будка через чотири-шість стовпчиків. Якщо вона стоїть.
Якщо обхідник на місці. Якщо він відчинить. Сорок два…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
