Ветеринарна клініка в сусідньому селищі була недалеко, але того вечора дорога здавалася безкінечною. У салоні ніхто не розмовляв. Чоловіки по черзі поглядали на знахідку, ніби намагалися за одним рухом зрозуміти, чи вона ще жива. Богдан час від часу поправляв краї куртки й нахилявся: з-під тканини й досі долинали рідкісні, хрипкі, але живі вдихи.
Хвилини тягнулися болісно довго. Звиклі до важкої праці чоловіки зараз почувалися безпорадними: маленька істота могла згаснути в них на очах. Залишалося сподіватися, що вони не запізнилися.
Коли автомобіль зупинився біля клініки, Богдан першим вибрався назовні. Побачивши загорнутого в брудну куртку пацієнта, працівники одразу відчинили двері й провели чоловіків до оглядової. Розпитування відклали: стан знайди не дозволяв гаяти ані хвилини. Її дбайливо переклали на стіл, довкола якого швидко зібралися ветеринари й помічниці.
Тепер при яскравому світлі стало видно, наскільки щільною була кірка на тілі тварини. Пил, мокра земля й глина злиплися у важкий панцир, що приховував шерсть і природні обриси. Груди під ним підіймалися рідко й нерівно. Кожен вдих супроводжувався тихим свистом, від якого Богдан мимоволі стискав пальці.
Головна ветеринарка Марина Вовк нахилилася над пацієнтом і якийсь час уважно його оглядала. На її обличчі не було паніки, але зосереджений погляд виказував серйозність становища. Вона обережно торкнулася затверділої поверхні й одразу зрозуміла, що знімати її насухо не можна: разом із глиною можна було пошкодити шкіру.
— Спочатку все розмочимо, — сказала Марина помічницям. — Потрібна тепла вода. Дійте повільно, без різких рухів. Поки ми не звільнимо тіло від цієї кірки, навіть не зрозуміємо, з якою твариною маємо справу і які в неї ушкодження…
