Богдан із товаришами залишилися біля дверей, намагаючись не заважати. Вони й далі вважали, що привезли цуценя, хоча дивна форма брудного тіла викликала сумніви.
Знайду перенесли в неглибоку ванночку й почали обережно поливати теплою водою. Вона миттєво потемніла, але перший шар бруду майже не піддався. Засохлі пласти доводилося довго розмочувати, м’яко проводячи по них долонями й не намагаючись пришвидшити процес. Помічниці працювали мовчки, розуміючи, наскільки крихкою може виявитися тварина, прихована під глиною.
Поступово кірка почала розпадатися. Від неї відокремлювалися невеликі шматочки, вода ставала дедалі темнішою, а на поверхні вперше показалася шерсть. Спочатку ніхто не звернув уваги на її колір: мокрі волосинки були притиснуті до тіла й перемішані із залишками землі. Але в міру промивання рудий відтінок ставав дедалі помітнішим…
Марина й далі дбайливо звільняла голову. Із безформної маси проступила вузька гостра мордочка, потім показалися невеликі трикутні вуха. Лапи виявилися тоншими, ніж у цуценяти. Коли бруд змили із задньої частини тіла, з’явився довгий пухнастий хвіст — мокрий і важкий, але вже такий, що не залишав сумнівів.
На кілька митей в оглядовій запанувала цілковита тиша. Навіть помічниці перестали рухатися, ніби боялися зруйнувати картину, що відкрилася. Марина першою зрозуміла, кого саме принесли робітники. Богдан, який спостерігав із дверей, широко розплющив очі й мимоволі ступив ближче.
— Це не собака, — тихо промовила лікарка….
— Перед нами лисеня. Судячи із зубів і загального розвитку, йому близько семи-восьми місяців.
Остап розгублено подивився на Богдана, потім знову на тварину. Робітники до останнього припускали, що рятують маленького пса, тож не відразу змогли прийняти очевидне. Мокра руда шерсть, гостра мордочка й хвіст не залишали сумнівів. Під шаром будівельного пилу та глини все це було неможливо розгледіти.
Подив швидко змінився тривогою. До клініки вже приносили диких птахів, зайців і їжаків, але лисеня в такому стані опинилося тут уперше. Воно було настільки виснаженим, що майже не реагувало на людей. Щільна кірка стягувала тіло, заважала рухатися й утруднювала дихання. Ще кілька годин серед сміття могли стати для нього останніми.
— Ви привезли його дуже вчасно, — сказала Марина, не припиняючи роботи. — Бруд уже перетворився майже на панцир. Якби затверділа кірка й далі сковувала грудну клітку, маля могло задихнутися.
Богдан нічого не відповів. Він лише повільно видихнув, уперше усвідомивши, наскільки близько тварина була до загибелі. У пам’яті знову виник брудний клубок біля цегли, який легко можна було прийняти за сміття й пройти повз. Від цієї думки чоловікові стало не по собі.
Коли залишки глини змили, лисеня обережно висушили й зігріли. Тепер лікарі змогли оглянути його уважніше. На тілі виявилися подряпини, а загальний стан вказував на сильне зневоднення й виснаження. Лікування почали одразу, уважно стежачи за диханням і реакцією маленького пацієнта.
Одна з помічниць, Лариса, завжди намагалася дати ім’я кожному незвичайному підопічному. Вона подивилася на чисту руду шерсть, яка після купання стала помітно яскравішою, і вперше за весь час усміхнулася.
— Нехай буде Рудик, — запропонувала вона. — Після такої грязьової маски йому особливо пасує просте й тепле ім’я.
Ім’я прийняли без суперечок. Воно ніби відділяло безпорадну тварину від безликої знахідки, якою вона здавалася ще годину тому. Тепер на столі лежав уже не безформний клубок із пилу та глини, а маленьке лисеня Рудик, якому були потрібні спокій, тепло й турбота…
