Андрій опустився поруч із нею на підлогу, обійняв за шию, уткнувся обличчям у теплу шерсть. «Що таке? — прошепотів він. — Ти захворіла?» Собака лизнула його руку.
Обережно, ніжно, але від дверей не відійшла. Андрій згадав, як сім років тому повертався з нічної зміни на заводі, ішов через пустир за старим будівництвом. Січень стояв лютий, такий, що повітря різало легені.
І раптом — тихе скімлення, ледь чутне, жалібне. Він зупинився, прислухався. Звук долинав з-під купи будівельного сміття, наполовину засипаної снігом.
Андрій розгріб замет руками й завмер. У картонній коробці, наскрізь промокле від снігу, лежало цуценя. Крихітний клубочок рудої шерсті, увесь тремтячий, майже нерухомий.
Дівчинка. Хтось викинув її на мороз, як непотрібну річ. Очі цуценяти були напівзаплющені, дихання — уривчастим, ледь помітним.
«Іди сюди, моя хороша. Зараз зігрієшся. Ой, бідолашна, що ж ти тут робиш?» — видихнув Андрій і, не роздумуючи, засунув малечу під куртку, ближче до тіла. Усю ніч він просидів із нею, грів, годував із піпетки теплим молоком, закутував у ковдри.
Мати сварилася, що він знову когось підбирає, але він не слухав. Цуценя дихало так важко, що Андрій боявся: малеча не доживе до ранку. Та на світанку вона розплющила очі — великі, карі, сповнені вдячності, — і слабко махнула хвостиком.
Він назвав її Альмою. Вона росла поруч — вірна, розумна, віддана. Зустрічала його з роботи, лягала біля ніг, коли йому було тяжко, і дивилася так, ніби розуміла кожне слово.
І ось тепер вона не пускала його за двері…
