За вікном почувся шум.
Сусідський хлопчисько ганяв м’яча подвір’ям. Пахло осінньою сирістю, опалим листям і димом із димарів. Хтось на першому поверсі вже затопив піч.
Ранок був звичайний, сірий, нічим не примітний. Але Альма відчувала щось, чого не бачив він. Андрій підвівся, спробував ступити до дверей.
Собака миттю схопила його за край штанів, не кусаючи, але тримаючи міцно. Він спробував вивільнитися. Вона загарчала голосніше, розпачливіше.
«Альмо!» — він підвищив голос, і тієї ж миті йому стало соромно. Телефон знову ожив. Оксана знову.
«Андрійку, ти виїхав?»
«Я…» — він зам’явся, дивлячись на собаку. «У мене тут проблема, Альма не дає мені вийти». Повисла тиша.
Потім сестра повільно, з кам’яним спокоєм, промовила: «Ти знущаєшся? Через собаку ти затримуєш зустріч, від якої залежить мільйон?»
«Вона ніколи так не поводилася, Оксано! — розгублено сказав він. — Гарчить, блокує двері. Може, вона щось відчуває».
«Що саме? Що ти верзеш?» Голос сестри зірвався на крик. «Це я відчуваю, що ми втратимо останній шанс. Батько все життя вкладав у цю справу, а ти сидиш удома, бо собака… Господи, Андрійку, приїжджай негайно». Вона кинула слухавку. Андрій стояв посеред коридору, стискаючи телефон, і відчував, як усередині все стискається в один болісний вузол.
Оксана має рацію, звісно, має рацію: він повинен їхати. Двадцять людей залежать від цієї зустрічі. Родини, діти, іпотеки.
Якщо компанія завалиться, що буде з ними? Але Альма дивилася на нього, і її очі блищали від вологи. Андрієві здавалося, що вона от-от заплаче від страху.
Андрій знову опустився перед нею навколішки, взяв її морду в долоні. «Скажи мені, що не так? — прошепотів він. — Я не розумію».
Альма лизнула його в обличчя, один раз, ніжно, і знову лягла впоперек порога. Андрій тяжко зітхнув і сів на підлогу, прихилившись спиною до стіни. Телефон знову завібрував, повідомлення від Оксани.
«Якщо за п’ять хвилин не виїдеш, можеш узагалі не приїжджати». Він подивився на Альму: вона не зводила з нього очей. І Андрій залишився…
