Андрій сидів на підлозі, прихилившись спиною до стіни коридору, і дивився на Альму. Собака не відривала від нього погляду. Карі очі палали такою рішучістю, що ставало моторошно.
Годинник на кухні пробив восьму. Зустріч уже почалася без нього. «Але що ти робиш, Альмо?» — прошепотів він, проводячи долонею по обличчю.
«Ти ж розумієш, що я мушу їхати. Там люди чекають, Оксана чекає». Альма тихо заскімлила, протяжно, жалібно, і поклала морду на передні лапи, не зрушуючи з порога ані на сантиметр.
Андрій спробував підвестися, ступити до дверей. Собака миттю схопилася, знову загарчала, притиснувши вуха. «Альмо, годі!» — він підвищив голос.
Собака здригнулася, але не відступила. Навпаки, лягла ще щільніше, витягнувши лапи, ніби вросла в підлогу. Андрій спробував інший підхід.
Пішов на кухню, дістав із холодильника шматок вареної курки — улюблені ласощі Альми. Повернувся, присів навпочіпки перед нею. «Дивися, що я приніс!» Він простягнув шматочок до її носа.
«Смачно ж, правда? Давай візьми. І відійди від дверей, гаразд?» Альма понюхала курку, облизнулася, але м’яса брати не стала. Відвернула морду й знову втупилася в господаря, вперто, непохитно.
Андрій відчував, як усередині закипає роздратування, змішане з розгубленістю. Сім років вони жили душа в душу, і вона ніколи, ніколи не ослухалася його. А зараз ніби підмінили.
«Ти мене з розуму зведеш!» — видихнув він і поклав курку на підлогу поруч із собакою. Телефон знову завібрував. Андрій навіть не глянув на екран, і так знав, хто дзвонить.
Натиснув на зелену кнопку. «Андрійку». Голос Оксани був холодний, як лід.
«Зустріч почалася. Без тебе. Я сиджу тут із трьома інвесторами й намагаюся пояснити, де головний менеджер проєкту».
«Оксано, я…»
«Мовчи, — урвала вона. — Просто мовчи. Знаєш, що я їм сказала? Що в тебе проблеми зі здоров’ям, бо правду, що ти сидиш удома через собаку, я їм повідомити не можу. Вони вирішать, що я ідіотка, яка зв’язалася з безвідповідальною людиною». Кожне слово било, мов удар. Андрій стиснув зуби, відчуваючи, як сором і злість змішуються в грудях в один гарячий клубок.
«Я не безвідповідальний», — тихо промовив він. «Просто… тут щось не так. Альма щось відчуває, розумієш?»
«Альма відчуває?» Голос сестри затремтів від гніву.
«Послухай себе. Ти говориш, як божевільний. Собаки не відчувають, Андрійку. Вони просто живуть інстинктами. А ти… підвів усіх нас». Останні слова пронизали наскрізь.
Андрій заплющив очі, відчуваючи, як по спині повзе холодок. «Батько…»
«Так, батько б ніколи не пробачив такого. Він був людиною діла, залізної волі. “Пообіцяв — зроби. Слово чоловіка дорожче за гроші”, — повторював він постійно». Андрій усе життя намагався відповідати цьому ідеалу.
І все життя відчував себе недостатньо сильним, недостатньо жорстким. «Оксано, дай мені ще пів години», — попросив він, розуміючи, як жалюгідно це звучить. «Я спробую».
«Не треба, — сухо відповіла вона. — Я вже сказала їм, що ти не приїдеш. Спробую провести презентацію сама. Якщо вони відмовлять нам…» Вона замовкла, потім додала тихіше: «Я не знаю, як я тобі це пробачу. Справді не знаю». Гудки. Вона поклала слухавку.
Андрій опустив телефон на підлогу поруч із собою й уставився в стелю. У горлі стояв клубок, руки тремтіли. Він підвів сестру, підвів людей, які на нього розраховували.
Через що? Через собаку, яка гарчить на двері. Але коли він подивився на Альму, то побачив не впертість. Він побачив страх.
Справжній, глибокий страх. Собака тремтіла, ледь помітно, але тремтіла. Шерсть на загривку так і не вляглася.
І в очах плескалося таке благання, що Андрій відчув: вона не просто вередує, вона щось знає, щось відчуває. «Що там за дверима? Що тебе так лякає?» — прошепотів він, посуваючись ближче. Альма лизнула його руку обережно, ніжно й знову втупилася в двері.
Андрій простежив за її поглядом. Звичайні дерев’яні двері з облізлою фарбою і старим замком. За ними — сходовий майданчик, сусіди, вихід на вулицю.
Нічого незвичайного. Андрій згадав, як п’ять років тому вони з нею йшли через ліс. Альма тоді раптом завмерла посеред стежки, загарчала й потягнула його назад.
Він не зрозумів, спробував іти далі. Вона лягла впоперек дороги, не даючи пройти. Андрій послухався, і вони обійшли ліс стороною.
А наступного дня дізнався: на тій стежці з’явилася ведмедиця з ведмежатами. Якби вони пішли, все могло скінчитися погано.
Альма тоді врятувала його. Може, і зараз? Він підвівся, підійшов до вікна. За шибкою плив сірий жовтневий день.
Двір був тихий і порожній, лише сусідський кіт перебігав від гаража до підвалу. Пахло дощем і мокрою землею. Тополі у дворі шелестіли голими гілками.
Усе як завжди. Звичайний ранок, звичайний день. Андрій спробував підійти до дверей знову.
Уже повільно, обережно. Альма відразу схопилася, заступивши прохід. Очі палали рішучістю.
Він простягнув руку до ручки дверей. Собака схопила його за рукав куртки. Не кусаючи, але тримаючи міцно.
«Альмо, відпусти!» Він спробував вивільнити руку. Тканина затріщала. Собака загарчала.
Голосніше, відчайдушніше, майже по-людськи. «Ти рвеш мені куртку!» — крикнув Андрій, відчуваючи, як терпіння лускає. «Годі!» Він смикнув рукою різко.
Альма не відпустила. Андрій спробував відштовхнути її другою рукою. Собака притиснула вуха, але не відступила.
Вона стояла на своєму, як солдат на посту. І тоді Андрій здався. Опустився на підлогу просто перед дверима, обійняв Альму за шию й уткнувся обличчям у її теплу шерсть.
Собака затихла, поклала голову йому на плече. Вони сиділи так мовчки, а за вікном поволі починався дощ. «Що ж мені робити? — прошепотів він. — Поясни мені. Я не розумію. Там люди чекають. Оксана мене ненавидить зараз. Якщо ми втратимо компанію, двадцять родин залишаться без роботи, а я сиджу тут із тобою». Альма лизнула його в щоку.
Один раз. Повільно. І Андрій раптом ясно зрозумів.
Вона не відпустить. Навіть якщо він кричатиме, злитися, штовхатиме її, вона не відступить. Андрій тяжко зітхнув і зняв куртку.
Кинув портфель на підлогу. Альма стежила за ним уважно, не відводячи погляду. «Гаразд, — сказав він тихо, — залишаюся. Але якщо це все дарма…»
