Він не закінчив фрази, не знав, що буде потім. Альма лизнула його руку і, нарешті, вперше за весь ранок відійшла від дверей. Лягла поруч із ним, притулившись боком.
Андрій погладив її по голові, відчуваючи, як напруження поволі відпускає. Годинник показував пів на дев’яту. Зустріч ішла без нього.
Оксана, мабуть, ненавиділа його всією душею. А він сидів удома, на підлозі, із собакою. І чомусь не шкодував.
Андрій сидів на підлозі понад годину. Час тягнувся в’язко, ніби застряг десь між страхом і надією. Андрій заплющив очі, відкинув голову на стіну.
Зустріч давно почалася. Він уявляв, як Оксана стоїть біля дошки, показує презентацію інвесторам. Як нервує, як намагається приховати хвилювання.
Як усі сидять за довгим столом — Лариса Іванівна, Павло, Кирило. Як обговорюють цифри, перспективи, умови. А він сидить удома, на холодній підлозі, із собакою.
«Що я роблю? — прошепотів він у порожнечу. — Господи, що я роблю?» Альма підняла голову, подивилася на нього карими очима. У них плескалося спокій, глибокий, непохитний.
За вікном пройшов дощ. Тепер крізь хмари пробивалося сонце, і у дворі заблищали калюжі. Хтось із сусідів вигулював собаку.
Старого дворового пса, який гавкав на голубів. Життя йшло своєю чергою. І раптом телефон ожив…
