Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Гадати, куди зник чоловік, я не стала. Не лишивши собі часу передумати, зателефонувала його матері. Раніше такі дзвінки у нас траплялися майже винятково у свята, заради привітань.

Після першого ж гудка свекруха відповіла. Такої дзвінкої, святкової бадьорості я не чула від неї за всі роки знайомства. Навіть на нашому весіллі вона сиділа так, наче помилково потрапила на поминки до чужих людей.

— Оксаночко, от же ж, усе збираюся тобі зателефонувати, та ніяк не виберуся! — защебетала вона.

За її голосом дзенькнув посуд, і в мене похололи пальці. Цей тонкий, майже дзвінкий звук я знала: мої келихи з Праги, високі, на тонких ніжках, так торкалися один одного в шафці над мийкою.

— Ти тільки не хвилюйся, — вела далі свекруха. — Уже тут з усім розібралася, потроху облаштовуюся. Вітенька ще в понеділок ключі привіз.

— Світлано Романівно, квартира, у якій ви зараз стоїте, належить мені.

Я вимовляла слова по одному, наче затягувала кожен болт динамометричним ключем, доводячи до потрібного зусилля.

— Я купила її до одруження. Ваш син не мав права ані вручати вам ключі, ані оголошувати цю квартиру вашою. Якщо ви йому за щось заплатили, то за повітря. Що раніше розберетеся — то менше втратите.

Вона замовкла. Я майже бачила її посеред своєї кухні: тонкі намальовані брови повільно піднімаються ще вище. Ці високі півкола завжди надавали їй здивованого вигляду, навіть коли дивуватися не було чому.

— Оксаночко, — нарешті вимовила вона з ласкавою зверхністю дорослого, якому дитина доводить, що під ліжком оселився крокодил. — У мене документи: договір, витяг, увесь комплект. А в тебе, вибач, тільки гонор. Вітя все мені пояснив. Він тебе тут зі своєї доброти тримав, а тепер оформив на матір. У хороших сім’ях так і належить. Заспокойся, я не збираюся одразу виставляти вас на вулицю. Я ж не звір.

Закінчити розмову вона воліла сама. Я лишилася біля вікна з телефоном, і всередині піднялася така гаряча хвиля, що захотілося вдарити ним у скло. Тут Денис кинув малювати свого коня й обернувся. Хвиля миттєво відхлинула; замість неї лишилася холодна ясність.

— Це бабуся, мамо?

З настороженого голосу сина я зрозуміла: він усе чув. У колишньої театральної касирки Світлани Романівни голос був поставлений багаторічною роботою. Перекрити чергу біля віконця для неї нічого не вартувало; без мікрофона вона дістала б і до останнього ряду партеру.

— Так, бабуся. Вона в нас удома й вважає квартиру своєю. Схоже, тато допоміг їй у цьому переконатися.

Утішати Дениса неправдою не мало сенсу: різницю він розпізнавав не гірше за мене. Він помовчав, дивлячись на черевики. Після ранкового сніданку в готельному буфеті на них лишилася розпливчаста пляма какао. Нарешті підвів голову. Сірі серйозні очі були точнісінько мої, тільки біля його скронь не було зморщок, зароблених мною на нескінченних здачах об’єктів.

— Отже, повертаємося сьогодні. До післязавтра чекати не можна.

Цю фразу я потім згадувала багато разів.

— Але ж останній тур у тебе завтра, Денисе.

Нагадувала я марно. Син краще за мене пам’ятав, що за турнірною таблицею вперше за всі роки занять міг потрапити до призерів. Усю поїздку потягом до Річенська він розбирав варіанти саме цієї партії.

— Шахи нікуди не подінуться, — сказав він, знизуючи плечима. — А щодо квартири я вже не певен.

Недбалість вийшла майже дорослою. Так діти відмахуються від дорогого, коли відмовлятися від нього важко. Я вже збиралася заперечити: поїду сама, впораюся, а Михайло Петрович нагляне за ним і привезе разом із командою. Але губи Дениса були вперто стиснуті. Сперечатися марно. Та й сама я не хотіла лишати його в чужому місті, поки вдома відбувалося невідомо що.

До рюкзака вирушили шаховий годинник, зошит із дебютами та плюшевий слон. Сина бентежила ця іграшка, і він називав її командним талісманом, хоча команда навіть не підозрювала про свій талісман. Поки Денис збирався, я зателефонувала тренерові й пояснила: сімейні обставини, доводиться їхати.

Михайло Петрович відповів коротким, промовистим мовчанням. Потім зітхнув.

— За технічну поразку хлопчика ніхто не дорікне. А от я себе ще довго картатиму: такого чистого ендшпілю, як сьогодні, він раніше не грав.