Але тієї ж миті всередині піднялося інше. Навіть не сміливість, а вивчена роками нездатність відвернутися від людини, яка може померти за кілька кроків. Вона надто багато разів бачила, як хвилини вирішують більше, ніж найправильніші інструкції. Якщо там поранений, якщо він стікає кров’ю, очікування стане вироком.
Лада витягла з сумки газовий балончик, затиснула його в долоні й вийшла. Холодна сирість одразу прилипла до обличчя й волосся. Під ногами чавкало розмокле узбіччя. Вона йшла повільно, тримаючи корпус трохи боком, щоб будь-якої миті відступити. Позашляховик здавався ще більшим, коли вона наблизилася: темний, важкий, безмовний, ніби викинутий із туману.
Дверцята спершу не піддалися. Лада смикнула сильніше, замок клацнув, і з салону вдарив запах крові. Різкий, металевий, надто знайомий. Після цього страх відступив убік, звільнивши місце професійній ясності.
За кермом сидів чоловік років сорока. Кремезний, широкоплечий, із різкими рисами обличчя, що стало сірим від втрати крові. Губи зблідли, на скроні блищав піт. Правою рукою він притискав бік, але пальці вже погано слухалися, і темна волога розповзалася по тканині куртки.
— Чуєте мене? — Лада нахилилася й обома долонями притиснула рану крізь розірваний одяг. — Я лікарка. Хірургиня. Не ворушіться, зрозуміли?
Чоловік здригнувся від болю, очі прочинилися. Погляд був каламутний, але не порожній: він на мить сфокусувався на ній, ніби чіплявся за її голос.
— Зараз викликаю швидку й поліцію, — сказала вона, вже намагаючись однією рукою дістати телефон.
Його пальці зімкнулися на її зап’ясті. Сил у ньому майже не лишилося, але хватка все одно була важкою.
— Ні… швидку не можна, — вичавив він.
— Ви зараз не в тому стані, щоб обирати, — різко відповіла Лада. — У вас ножове поранення. Якщо зачеплено судину, ви можете не дотягнути навіть до найближчого поста.
— Не можна, — повторив він тихіше, але так, ніби звик, що накази виконують. — Нікого. Особливо сюди.
Лада озирнулася на порожню дорогу. Ні фар, ні будинків, ні перехожих. Туман робив навіть відстань оманливою. Бригада могла їхати довго й ще довше шукати їх у цій білій каші. А кров під її долонями й далі сочилася.
— Тоді слухатимете мене, — сказала вона, скреготнувши зубами. — Я живу недалеко. Довезу, зупиню кровотечу, оброблю рану. І якщо спробуєте померти в моїй машині, я вас особисто поверну назад…
