Ні записки, ні листівки, ні короткої звісточки через знайомих. Ніби три жінки розчинилися в холодному осінньому повітрі.
А Віктор Орлов продовжував жити так, ніби нічого не сталося. Їздив службовою машиною, роздавав доручення, розпоряджався людьми. У його домі з’явилися дорогі речі, дружина стала носити обновки, про які інші тільки мріяли. Люди помічали це, але питань не ставили.
У селі давно звикли: у начальства завжди є те, чого немає у простих людей.
Але одна деталь усе ж залишилася в пам’яті. Її помітила літня сусідка, яка жила неподалік дороги до корівника. Тієї ночі вона не спала: мучив тиск, серце билося нерівно. Близько одинадцятої вона підійшла до вікна й побачила світло в дальній будівлі.
Доїння давно закінчилося. Робітників там бути не мало.
Потім жінка розгледіла машину Орлова. Вона стояла біля корівника з вимкненими фарами. Поруч майнула ще одна постать — висока, важка, не схожа на самого керівника.
Старенька постояла біля вікна, потім відступила в темряву кімнати. Вранці вирішила, що могла помилитися. Але одного разу все-таки розповіла про побачене невістці. Та передала чоловікові, а чоловік працював у господарстві.
Наступного дня Орлов зупинив його й сказав тихо, майже спокійно:
— Передай матері: уночі краще спати, а не чужі вікна рахувати. Здоровіше буде.
Після цих слів старенька більше ні з ким не говорила про ту ніч.
Хто був другою людиною біля машини? В Орлова був родич — Степан, брат його дружини. Чоловік із важким минулим, нещодавно повернувся після строку за розбій. Він жив у сусідньому селищі, перебивався випадковими заробітками. Орлов іноді кликав його допомогти: підлатати дах, поправити паркан, залити бетон.
Але тоді ніхто не склав ці шматки в одну картину.
Три доярки нібито поїхали. Підлогу залили. Керівник усе пояснив. Служителі порядку записали. Село проковтнуло цю історію й продовжило жити.
Минуло двадцять сім років.
За цей час господарство розвалилося. Село майже вимерло. Із десятків дворів жилими залишилися лише кілька. Поля заросли бур’яном і високою травою, дахи старих корівників просіли, у вікнах зяяли чорні порожнечі…
