Олександр Коваленко.
У Марії пересохло в роті.
— Це мій син, — сказала молода жінка. — Я Олена.
Вона вимовила своє ім’я тихо, майже винувато. Але Марії від цього стало ще болючіше.
— Ні, — сказала Анна за її спиною. — Ні, це якась помилка.
Світлана Іванівна всміхнулася.
— Помилка була в тому, що Сашко двадцять років ховався від правди. Але тепер його немає. Квартира, дача, рахунки, машина — усе ділитиметься за законом. І вам краще не влаштовувати вистав.
Марія подивилася на папір, на чужу жінку, на гострі темні очі старої. Слова долітали до неї ніби крізь товсте скло. Син. Двадцять років. Ховався. Ділитися.
— Він любив нас, — вимовила вона, сама не впізнавши свого голосу.
Світлана Іванівна примружилася.
— Вас? Можливо. Він узагалі вмів зручно любити.
Марія зачинила двері перед їхніми обличчями не відразу. Спершу рука не слухалася. Потім вона різко смикнула їх на себе, повернула замок і притулилася чолом до холодного дерева.
Анна стояла посеред коридору.
— Мамо…
Марія хотіла відповісти, але язик ніби прилип до піднебіння. Вона пройшла на кухню, сіла на табурет, втупилася в клейонку з дрібними синіми квітами. Усе навколо було знайоме до болю: чашка Олександра з тріщиною на ручці, його окуляри біля хлібниці, пакет із ліками після останнього прийому в кардіолога. А між цими речами тепер стояло чуже слово — «син».
— Це неправда, — Анна підійшла до столу. — Тато не міг.
Марія підвела на неї очі. Донька була доросла, двадцять два роки, уже працювала в бухгалтерії, знімала з подругою маленьку кімнату, але зараз виглядала дівчинкою, яку розбудили серед ночі й сказали, що дому більше немає.
— Я не знаю, — прошепотіла Марія.
Ці три слова налякали її саму.
Перші дні після цього минули, наче в брудній воді. Телефон дзвонив постійно. Родичі, знайомі, колеги Олександра, нотаріальна контора, якась жінка з банку. Марія відповідала не всім. Іноді просто дивилася на екран, поки дзвінок не обривався, і знову клала телефон на стіл.
На третій день зателефонував нотаріус. Сухий чоловічий голос повідомив, що відкрито спадкову справу, що треба прийти з документами, що заявилися спадкоємці першої черги: дружина, донька і син померлого.
Син.
Марія слухала, притиснувши долоню до грудей. Серце билося нерівно, ніби хтось гатив зсередини кулаком.
— А мати? — спитала вона раптом.
— Мати померлого теж має право заявитися, якщо надасть документи, що підтверджують спорідненість, — відповів нотаріус. — Поки що заява від неї надійшла попередня, документи перевіряються.
— Вона казала, що його мати.
— Приходьте, Маріє Вікторівно. Усе дивитимемося за документами.
Анна наполягала, щоб піти разом. Марія спершу відмовлялася, але вранці перед візитом до нотаріуса не змогла застебнути ґудзики на пальті. Пальці тремтіли, ґудзик вислизав. Анна мовчки підійшла й застебнула сама, як колись Марія застібала їй дитячий комбінезон.
У нотаріальній конторі пахло папером, пилом і дорогим освіжувачем повітря. У коридорі сиділи Олена і той самий хлопець — Павло. Він виявився високим, худим, із темним волоссям, дуже схожим на волосся Олександра в молодості. Марія побачила його профіль і відчула, як усередині все обірвалося.
Анна теж побачила. Її обличчя стало кам’яним.
Павло підвівся, коли вони ввійшли.
— Добрий день, — сказав він ніяково.
У нього був не Олександрів голос, але інтонація — та сама. М’яка, трохи винувата, як у людини, що звикла згладжувати кути.
Марія не відповіла.
Олена торкнулася ліктя сина.
— Сядь.
Павло сів.
Світлани Іванівни не було. Замість неї лежала на столі в нотаріуса папка з копіями документів.
Нотаріус, повний чоловік із втомленим обличчям, говорив спокійно, безучасно. Він пояснював порядок, строки, перелік майна. Квартира, оформлена на Олександра і Марію в частках. Стара дача, отримана Олександром за договором дарування від двоюрідної тітки. Машина. Невеликий банківський вклад. Борги за кредитною карткою, про які Марія не знала.
— Які борги?
