— перепитала вона.
Нотаріус перегорнув аркуш.
— Картка на ім’я померлого. Сума не критична, але зобов’язання входять до спадкової маси.
У Марії похололи руки.
Олександр завжди казав, що кредитки — зло. Що жити треба на своє. Що зайвий борг — зашморг. Вона згадала, як кілька разів знаходила в кишені його куртки чеки з будівельного магазину й аптеки, суми не збігалися з тим, що він казав. Тоді вона не надала значення. У них був спільний побут, спільний ремонт, спільні турботи.
Тепер кожна дрібниця ставала підозрою.
— Ми хочемо вирішити мирно, — сказала Олена, коли нотаріус вийшов зробити копії. — Я не збиралася вриватися до вас. Це Світлана Іванівна…
— Ви двадцять років знали? — Анна різко повернулася до неї. — Ви знали, що в нього є родина?
Олена опустила погляд на свої руки. На безіменному пальці в неї не було обручки.
— Спочатку ні.
— А потім?
Павло тихо сказав:
— Аню, не треба.
Анна здригнулася.
— Не називай мене так.
Він зблід.
Марія дивилася на Олену. Та здавалася не хижачкою, не руйнівницею, а просто втомленою жінкою, яка багато років носила в собі важку правду. Але Марії від цього не ставало легше.
— Коли ви дізналися? — спитала вона.
Олена довго мовчала.
— Коли Павлові було п’ять. Саша сказав, що з дружиною не живе, що розлучення тільки оформляє. Потім я випадково побачила вас із донькою біля поліклініки. Ви тримали його під руку, він ніс Анну на плечах. Я тоді все зрозуміла.
Анна стиснула зуби так, що на вилицях виступили білі плями.
— І продовжували?
Олена кивнула. Дуже повільно.
— Так.
— Чому?
— Бо була дурепою, — сказала Олена. — Бо кохала. Бо він клявся, що все не так просто. Бо Павло плакав, коли він ішов. Бо я боялася лишитися сама.
Марія відчула до неї не жаль, а дивну, холодну злість. Не гучну, не гарячу, а таку, від якої хотілося вимити руки.
— Ми всі боялися, — сказала вона. — Тільки хтось брехав, а хтось вірив.
Увечері Анна зібрала у великий пакет речі батька, що лежали в передпокої, і винесла на балкон. Марія не зупинила. Вона сиділа в спальні на краю ліжка й дивилася на порожню половину. Подушка Олександра все ще зберігала вм’ятину від голови. Вона не могла змусити себе зняти наволочку.
Уночі їй наснилося, що Олександр стоїть на кухні й лагодить кран. Як завжди, у майці, з рушником на плечі. Вода б’є з-під раковини, заливає підлогу, а він усміхається й каже: «Машо, ну чого ти, зараз перекрию». Вона кричить йому, що вода вже в кімнатах, що тонуть фотографії, документи, Аннині дитячі малюнки, але він не чує. Тільки крутить розвідним ключем і всміхається.
Прокинулася Марія з мокрим обличчям. У квартирі було темно. Із кухні долинало тихе цокання годинника. Вона встала, пішла пити воду й раптом помітила тонку смужку світла під дверима комори.
Двері були нещільно причинені. Мабуть, Анна шукала там коробку для речей.
Марія відчинила комору й увімкнула світло. На полицях стояли банки з фарбою, старий пилосос, коробки з новорічними іграшками, сумка із зимовими черевиками. На верхній антресолі темнів великий картонний ящик, перев’язаний шпагатом.
Вона пам’ятала цей ящик. Олександр сам поставив його туди років десять тому, коли вони робили ремонт. Сказав: «Мої старі журнали, не чіпай, потім переберу». Потім те «потім» так і не настало.
Марія не знала, навіщо полізла. Може, зі злості. Може, тому, що тепер кожна закрита коробка в їхньому домі здавалася таємницею. Вона принесла табурет, поставила його на нерівний лінолеум. Табурет трохи хитнувся. Марія вхопилася за стіну.
Ящик виявився важким. Вона насилу посунула його до краю, потягла на себе. Шпагат боляче врізався в долоні. Внизу щось глухо вдарилося.
— Мамо? — з кімнати вийшла Анна. — Ти що робиш?
— Допоможи.
Вони вдвох зняли ящик, поставили на підлогу. Пил знявся хмарою. Анна чхнула й увімкнула ліхтарик на телефоні. Марія розв’язала шпагат.
Усередині лежали старі журнали, пачка пожовклих газет, якісь дроти. Під ними — дерев’яна шкатулка. Не сувенірна, не декоративна, а важка, темна, з металевими кутками й маленьким замком.
Марія дістала її обома руками. Шкатулка була холодна.
— Я ніколи її не бачила, — сказала Анна.
Марія теж.
Замок був замкнений. Ключа не було.
Деякий час вони просто дивилися на неї. Потім Анна сказала:
— Треба відкрити.
— Чим?
— У тата в шухляді були інструменти.
Слово «тато» зависло між ними й одразу стало болючим.
Анна відвернулася першою.
У кухонній шафці під раковиною вони знайшли маленьку викрутку. Замок опирався довго. Анна нервувала, зривалася, мало не порізала палець. Марія забрала викрутку сама. Руки тремтіли, але злість допомагала. Нарешті метал хруснув, кришка піддалася.
Усередині лежали не гроші й не коштовності.
Там були листи, фотографії, кілька медичних довідок, старий паспорт у потертій обкладинці, дві флешки, в’язка ключів, дитячий браслет із пологового будинку й конверт, на якому рукою Олександра було написано: «Марії. Тільки якщо зі мною щось станеться».
Марія провела пальцями по напису. Літери були його. Трохи нахилені вправо, з короткими хвостиками в «р» і «у». Вона стільки разів бачила ці літери на списках покупок, квитанціях, листівках до річниць.
Анна тихо видихнула.
— Відкривай.
Марія не могла. Конверт лежав у неї на долоні, як камінь. Вона знала, що після нього вже не буде навіть тієї хиткої землі, на якій вона стояла останні дні.
— Мамо.
Вона розірвала край.
Усередині було кілька аркушів. Почерк Олександра спочатку був рівний, потім ставав нерівним, ніби писав він швидко або нервував.
«Машо, якщо ти читаєш це, значить, я не встиг сказати сам. Або злякався. Найімовірніше, злякався. Я багато років відкладав правду, бо боявся втратити тебе й Аню. Але тепер розумію: мовчання не рятує, воно тільки робить гірше.
Павло — не мій син.
Я знаю це з того дня, коли Олена принесла мені результат експертизи. Але тоді все вже було так заплутано, що я не зміг розрубати одним ударом. Олена погрожувала, плакала, казала, що накладе на себе руки, що хлопчик лишиться без батька. Її мати Світлана Іванівна знала все й тиснула на мене. Вона сказала, що розповість тобі, що зруйнує нас, що зробить так, аби Аня виросла в ганьбі.
Я злякався. Заплатив. Потім ще. Потім став жити на два життя, хоча другої сім’ї в мене не було. Були брехня, борг і страх.
Я не виправдовуюся. Я винен перед тобою. Перед нашою донькою. Перед Павлом теж, бо дозволив йому вірити в те, чого не було.
У шкатулці документи. Перевір усе. Не вір словам Світлани. Вона небезпечна. Якщо прийде після моєї смерті — значить, вони вирішили забрати те, що їм не належить.
Пробач мені, якщо зможеш».
Марія дочитала й не відразу зрозуміла, що сидить на підлозі. Ноги справді підкосилися. Вона опустилася ще під час читання, але не помітила. Спина впиралася в дверцята шафки, шкатулка стояла поруч, листи розсипалися на колінах.
Анна вихопила аркуші, пробігла очима, потім затулила рота долонею.
— Що це означає? — прошепотіла вона. — Як це — не його?
