Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Микола підняв келих.

— Тоді поясніть, що зі старою фарбувальною лінією. Чув, лише вам відомо, чому її не можна здати на брухт.

— Звідки ви це дізналися? — здивувався Павло.

— Готуюся вкласти гроші.

Олена розповіла про фундамент першої фабрики, на якому стояла лінія, і старий водогін поруч. Під час демонтажу обвалилася б стіна сусіднього цеху; ремонт коштував дешевше. Говорила вона не більш як три хвилини, а Микола не перебив жодного разу.

Щойно вона закінчила, Юлія перекинула вино на скатертину.

— Ах, як незручно вийшло. Олено, дай чисту серветку.

Навіть усмішкою вона більше не намагалася зображати сестринську теплоту.

Після вечері Микола захотів оглянути зимовий сад. Юлія взяла його під руку, а Оксана затримала Олену біля дверей.

— За десять хвилин подаси їм каву.

— Попросіть когось іншого.

— Ти забула, що покоївки немає?

— Залишу тацю біля дверей.

Мачуха нахилилася до неї.

— Зробиш саме те, що я наказала.

Рівно за десять хвилин Олена прийшла з кавою. Зимовий сад виявився порожнім. За запітнілим склом темнів двір, по даху бігла вода. Вона поставила тацю й повернулася йти — з-за пальми вийшов Микола.

— Ховаєтеся від мене?

— Працюю. У себе вдома.

— Дім належить вашому батькові. А от становище фабрики, на мою думку, тут розумієте лише ви.

— Інвестиції обговорюйте з татом.

Він підійшов ближче.

— А якщо мене цікавить розмова з вами?

Олена відступила. За її спиною розчахнулися двері: Оксана, Юлія, Павло. Сестра тримала телефон, запис уже тривав.

— То ось чому ти весь час крутилася біля нього! — сказала Юлія.

— Мене послали подати каву.

— Я веліла залишити її зовні, біля дверей, — спокійно заперечила Оксана.

З обличчя мачухи Олена зрозуміла: жодної помилки тут не було. Їй належало сперечатися з версією, заготовленою заздалегідь.

— Ви наказали мені зайти.

— Павле, чув? У моєму домі мене ж називають брехухою!

Микола підняв руки.

— Ви неправильно зрозуміли. Олену затримав я.

— Не називайте її так запросто, — обірвала його Юлія.

— Мені треба було дещо запитати про виробництво.

— Неодмінно наодинці, в темряві?

Павло подивився спершу на гостя, тоді на дружину. З їдальні за стіною долинали музика й сміх. За п’ять хвилин йому належало виголосити промову про гідність прізвища.

— Олено, піднімися до себе.

— Тату, я ні в чому не винна.

— Іди. Я сказав.

Вона йшла вгору сходами й усе ж почула шепіт Оксани:

— Дізнаються люди — Микола не захоче мати з нами справ. Банк закриє комбінат. До ранку ти мусиш усе владнати.

Роками після кожної жорстокості Олену змушували пояснювати, чим вона її заслужила. Тепер навіть власна пам’ять здавалася ненадійною. А раптом і справді треба було залишити каву біля дверей? А раптом усмішка вийшла надто теплою, а чужі ревнощі викликала вона сама? Так непомітно змінювався внутрішній слух: вона заперечувала те, що сама бачила й чула, ставала суворою вартовою власної в’язниці.

У кімнаті Олена виклала латунний човник на підвіконня. Завібрував телефон: Юлія надіслала фотографію Миколи за столом. Під знімком було написано: «До ранку тебе тут не буде».

Після півночі прийшов батько. Зі старим синім конвертом у руці він зупинився на порозі, наче затриматися в кімнаті покійної дружини було страшно.

— Збери найнеобхідніше.

Олена не відразу зрозуміла його.

— Мені їхати? Куди?

— В Озерний Лог.

— Навіщо?

Павло потер обличчя долонею.

— Оксана домовилася з чоловіком. Він готовий одружитися з тобою.

Вона чекала усмішки, виправлення: не те сказав, не так висловився. Батько дивився в підлогу.

— Чоловіка я не шукаю.

— Зараз доводиться думати не лише про тебе. Микола хотів запропонувати Юлії вийти за нього. А сьогодні поїхав раніше часу. Ще невідомо, чи побачимо ми його знову.

— Бо Оксана розіграла цю сцену.

— Не починай.

— Ви їй повірили?

— Власним очам.

— Ви бачили тацю в моїх руках? І кімнату, куди вона наказала мені зайти?

Папір хруснув у стиснутій руці Павла.

— У комбінату 180 мільйонів боргу перед банком. Відмовиться Ткач від переговорів — п’ятсот людей втратять роботу. Не можу я зараз розбирати ваші погляди й слова. Треба покласти край розмовам.

— Віддасте мене за першого-ліпшого, і розмови припиняться?

— Я знаю, про кого йдеться. Живе біля старої лісопилки, береться за поденну роботу, коли вона трапляється. За словами Оксани, він погодився.

— Ви самі з ним бодай поговорили?