Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Вона встала.

— Незнайомий чоловік потрібен мені для того, щоб вам було легше пояснити Миколі моє зникнення.

— У тебе з’явиться можливість жити окремо.

— Не видавайте вигнання за можливість.

Батько глянув на неї. У цьому погляді була провина, готовності змінити рішення — ні.

— Грошей я дам. Згодом усе заспокоїться, знайдемо вихід.

— Який? Оформите розлучення й знову поставите мене на кухню?

— Говориш просто як твоя мати.

— А ви поводитеся так, ніби її й не було.

Павло здригнувся.

— Не смій так казати.

— Чому? Мама не дозволила б вам так зі мною вчинити.

Він переступив поріг, але біля фотографії Клавдії на комоді зупинився.

— Твоя мати слухалася серця. На мені відповідальність за людей.

— На роботі — за людей, тату. Тут — за вашу дочку.

За дверима почувся шерех: Оксана підслуховувала. Павло обернувся й понизив голос.

— О 7:00 приїде машина. Реєстраторка знає. Прошу, не погіршуй.

— Для кого?

Відповіді вона не дістала.

Вранці Юлія жбурнула на ліжко принесену напрокат сукню й розчинила шафу.

— Бери небагато. Там лише одна кімната.

— Ти бачила нареченого?

— Улітку їздили з мамою в Озерний Лог. Він біля магазину колоди тягав, на лавці спав. Волосся — наче вороняче гніздо, сорочка вся в землі. Чим тобі не пара?

— Чому він погодився?

— Мама, мабуть, грошей пообіцяла.

— І в скільки оцінили моє життя?

Юлія поглянула на неї в дзеркало.

— Дешевше за Миколу з його контрактом.

Олена зібрала дві кофти, білизну й теплі шкарпетки, поклала фотографію матері. Ткацький човник сховала до кишені. Унизу мачуха вже чекала в пальті.

— Залиш телефон.

— Не залишу.

— Там однаково немає зв’язку.

— Тоді й вам він не заважатиме.

Оксана простягнула руку. Уперше Олена не послухалася: обійшла її й попрямувала на подвір’я.

У дорозі Павло тричі намагався заговорити, але щоразу замовкав. Юлія писала Миколі, старанно всміхаючись екрану. Оксана телефоном квапила когось із сільської адміністрації: закінчити все треба було до обіду.

В Озерному Лозі ішов мокрий сніг. Кілька будинків стояли вздовж старої дороги, далі починався ліс. Біля ґанку різко-блакитного клубу вже зібралися люди. Олені обіцяли реєстрацію без публіки.

— Звідки стільки народу? — спитав Павло.

— Родині потрібні свідки, — відповіла Оксана, поправляючи комір.

— Ми домовлялися обійтися без галасу.

— От якщо Олена відмовиться, тоді й буде галас.

Віктор чекав у коридорі біля вікна. Спершу Олена побачила широку спину в темній сорочці, брудні черевики. Біля нього стояла сухенька старенька, пов’язана сірою пуховою хусткою.

Він обернувся. Олена приготувалася зустріти порожній або хмільний погляд, а зустріла зосереджений, уважний. Так дивилася б людина, яка заздалегідь помічає всі двері й знає, хто стоїть позаду.

— Олена. Віктор, — представила їх Оксана. — Розмови необов’язкові. Поставите підписи — і досить.

— Для мене — обов’язкові.

Мачуха застережливо глянула на нього. Олена підійшла ближче.

— Вам дали гроші?

Павло шумно видихнув.

— Олено, будь ласка.

— Мені потрібна відповідь.

Віктор глянув на Оксану й знову на Олену.

— Гроші пропонували.

— Ви взяли?

— Ні.

— Тоді чому погоджуєтеся?

— Почув ваше ім’я.

— Ви мене знаєте?

— Ми не знайомі.

— Буває, дівчинко, ім’я приходить раніше за людину, — тихо промовила старенька.

— Тамаро Федорівно, до вас не зверталися, — смикнула її Оксана.

Віктор відчинив двері до реєстраторки.

— Скажете «ні», Олено, — ніякого весілля.

Оксана розсміялася.

— А йти їй куди? Удома її не чекають. І на комбінаті місця немає.

Олена подивилася на батька.

— Це так?

Павло довго мовчав.

— Поживи окремо, доки все не вляжеться.

— Мені й працювати заборонили?

— Бухгалтерія й без тебе впорається.

Він позбавляв її більшого, ніж даху над головою. Робота була останньою причиною вставати вранці й переконувати себе, що родина ще потребує її.

Олена пройшла до кабінету. Реєстраторка поспішала, читала, не відриваючись від паперів, гортала їх так, ніби йшлося про продаж старого сараю. Віктор відповідав небагатослівно. Перед підписом він знову звернувся до Олени:

— Ви точно вирішили?