Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Вона підписала документ.

Оксана після реєстрації наказала винести столи до ґанку. З’явилося дешеве шампанське, Юлія увімкнула музику з телефона, Олені вручили штучні ромашки.

Те, що було далі, потім не раз поверталося до неї уві сні: люди, що сміються, камери, каблук, що відламався, куртка на плечах — і повідомлення про 3 мільярди.

Майже п’ять хвилин Віктор ніс Олену лісовою дорогою. Діставшись сухого місця, опустив її на землю й простягнув руку.

— Тепер зможете йти?

— Так. А де ваш автобус?

— Який ще автобус?

Олена придивилася до нього.

— Біля клубу стояв. Там сидів чоловік у пальті.

— Напевно, рейсовий. А чоловік — пасажир.

— Він кивнув вам.

— Буває, люди вітаються.

— І повідомлення на екрані теж випадковість?

Віктор зупинився.

— Отже, прочитали. Чотири слова, а ви вже дізналися більше, ніж я збирався сьогодні розповісти.

— За мене сьогодні вирішили все: що мені знати, де жити й за кого виходити заміж. Не треба робити те саме.

— Ви маєте рацію, — відповів він, опустивши очі. — Тільки якщо я зараз усе розповім, ви станете ще небезпечнішою.

— Для кого я небезпечна?

— Для тих, хто впевнений, що вас нікому захистити.

— У вас репліки наче з поганого детективу.

У його погляді майнула усмішка.

— Зате ви ще здатні злитися. Радий, що це у вас лишилося.

За покинутою лісопильнею показалася сторожка: один поверх, два невеликі вікна, похилений ґанок. Олена не чекала такої чистоти всередині. Біля залізної печі лежали рівно складені дрова, на полиці сусідили книжки про будівництво, економіку та народні промисли. На столі лежали ніж, два кухлі й закритий ноутбук — жодної подряпини.

Провівши пальцем по кришці, Олена сказала:

— Непогана техніка для людини без грошей.

— Чужа.

— Дали попрацювати?

— Хто? Один знайомий.

— Пасажир у пальті?

— Умієте ви пов’язувати подробиці.

— Раніше мені за це платили.

Віктор поставив чайник.

— Тут лише одна кімната, вона ваша. Замикається зсередини. Я влаштуюся в майстерні.

— Але там холодно.

— Там теж є піч. І чоловік я вам лише за документами, жодних прав на вас це мені не дає.

Вузол, що стискав Олену весь день, потроху слабшав.

— Дякую вам.

— За звичайне ставлення дякувати не треба.

Після стуку в двері увійшла Тамара Федорівна. У принесеному кошику були картопля, молоко в банці, солоні огірки та половина житнього короваю.

— Молодятам треба поїсти, хоч би хто затіяв це недобре весілля.

— Я розрахуюся, — пообіцяв Віктор.

— Спершу відвикни записувати будь-яку допомогу в борги.

Оглянувши Олену, стара звеліла:

— Знімай сукню, поки не застудилася.

— Переодягтися нема в що. Іншої спідниці немає.

— Я принесу. Ми з твоєю мамою були однакового зросту.

Олена завмерла.

— Ви були знайомі?

Тамара Федорівна подивилася на Віктора.

— Вона якось приїжджала сюди, на лісопильню. Багато часу минуло.

— У якій справі?

— Уже забула.

Надто поспішно вона це сказала. Олена вийняла латунний човник.

— Від мами в мене лишилося ось це.

Стара зблідла; здригнулася рука, що тримала кошик.

— Звідки він у тебе?

— Знайшла в її столі. А що означає номер?

— Так на заводі позначали.

— Ви впізнали позначку.

— Таке з пам’яті не викреслиш.

Віктор забрав у Тамари Федорівни кошик.

— Сьогодні не треба.

Цього Олені вистачило. Вони домовилися мовчати й мовчали про неї.

— Ще до реєстрації ви обоє знали, кого вам привезуть.

— Мені було відоме ваше ім’я, — відповів Віктор.

— А їй знайомий човник.

— Олено, я не вимагаю довіри першого ж вечора.

— Зручно влаштувалися. Вам дозволено мовчати, а мені належить радіти, що є двері із замком.

Віктор не заперечував. Тамара Федорівна тихо сказала:

— Не віддавай свою злість, дівчинко. Зараз на неї надійніше спертися, ніж на страх.

Коли стара пішла, Віктор спік картоплю. Короваю він розламав так, що Олені дісталася більша частина.

— Собі не залишите?

— Я вдень обідав.

Подивившись на порожню полицю, вона запитала:

— Де ж?

— Не пригадаю.

— Тобто не обідали.

Вона поділила хліб порівну.

— Не варто, — сказав Віктор.

— Раз уже граємо в сім’ю, давайте хоча б не обманювати одне одного через останній шматок.