Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Він узяв свою половину.

Сон довго не приходив до Олени. Вітер хитав гілку, і та стукала по даху; з-за дверей майстерні кілька разів долинув скрип мостин. Потім звуки стихли.

Уранці Віктор сидів на ґанку зі зламаною туфлею. Маленькі гвинтики вже тримали підбор, а зверху він приклеював тонку пластинку шкіри.

— Хто навчив вас лагодити взуття?

— Поживеш сам — перестанеш викидати все, що зламалося.

— І людей?

— Їх передусім.

Він віддав туфлю. Олена взулася, пройшлася кімнатою: підбор тримався міцніше, ніж раніше.

— Дякую.

— Із магазину сьогодні доставлять чоботи.

— Чим ви заплатили?

— Тим, що заробив.

— На якій роботі?

— На лісопильні.

— Вона сім років не працює.

Відповіді не було.

— Із вас нікудишній ошуканець.

— Раніше рідко доводилося.

— Тепер тренуєтеся на мені?

Відклавши викрутку, Віктор сказав:

— Ні. Хочу довести до кінця те, що почав іще до знайомства з вами.

— І що ж?

— З’ясувати, хто в Кленовці живе за чужий кошт.

Продовжити розпитування Олена не встигла. Три жінки з відрами підійшли до хвіртки й зупинилися там, де було чути кожне слово.

— Вікторе, а твоя воду носити навчена? — гукнула одна.

— Такими ручками тільки каблучки носити! — озвалася друга.

Третя звернулася до Олени:

— Недовго панянка добиралася до злиденного двору.

Олена взяла порожнє відро.

— Де криниця?

Жінки пішли дорогою, сміючись. Біля криниці вони навмисне голосно заговорили про сукню та зламаний підбор. Перейшли до майстерні: мовляв, Віктор ночує там, бо навіть для дружини виявився нестерпним. Олена мовчки набирала воду, але слова про гарну прислугу, що дісталася злидареві, змусили її поставити відро.

— У прислуги він мене не кликав.

— А що на стіл поставить? Кору?

— Що заробить. Не заробить — поділимо те, що маємо.

— Уже «ми»!

— Вам смішна людина, яка не взяла нічого чужого. А вчора люди в дорогих костюмах позбавили мене дому. На мою думку, бідність ви шукаєте не там.

Усмішки на обличчях жінок зникли.

Страх в Олени залишився; за ніч вона не стала іншою. Та, заступившись за Віктора, уперше змогла відокремити правду від сорому, який їй нав’язували. Бути доброю більше не означало терпіти все підряд: тепер вона сама обирала, кого захистити.

Повертаючись, Олена побачила біля лісопилки свіжі сліди від дорогих шин. Біля майстерні чекала коробка без цінника, а поруч — нові гумові чоботи, точнісінько її розміру.

— Від знайомого? — запитала вона.

Віктор кивнув.

— Того, що їздить рейсовим автобусом у пальті?

— Можливо.

— Дивні в нього звички.

— Робота непроста.

— А ваша?

Він подивився в бік лісу.

— Ще два дні — і я вже не буду тим, ким зараз вам здаюся.

Увечері Віктор подався по дрова. Повернувся затемна, із сухим сосновим кряжем на плечі: двом звичайним чоловікам довелося б котити такий по землі. Поставивши його біля майстерні, він помітив Олену біля вікна.

— Ви сидите без світла.

— Дивилася, хто ще сюди приїздить.

— Удалося когось побачити?

— Сіру машину. Під’їхала до воріт, трохи постояла й поїхала.

Віктор зняв рукавички. Бруду під нігтями майже не лишилося, зате тепер Олена розгледіла тонкий білий шрам на мізинці та слід від обручки. Тамара Федорівна казала, що одружений він ніколи не був.

— Ви переховуєтеся?

— Так.

Нарешті він відповів прямо.

— Поліція шукає?

— Ні.

— Кредитори?

— Борги не мої.

— Отже, люди, яким ви винні?

— Радше навпаки.

Увійшовши до сторожки, Віктор зачинив віконницю.

— Почуєте сьогодні три стуки — не відчиняйте.

— А два?

— Тамара Федорівна. Вона вічно збивається з рахунку.

— Вікторе, послухайте, що ви кажете. Я в лісі, поруч людина з повідомленнями про мільярди, а тепер ще й таємні стуки!

— Розумію, яке враження справляю.

— То поясніться.

Він підійшов до столу, але тут задзвонив телефон. Глянувши на екран, Віктор пішов до майстерні. Олена не пішла за ним — відчинила кватирку. Тонка стіна пропускала голос.