Ближче до полудня в бутіку з’явилася Валентина Петрівна.
Вона ніколи не заходила просто так. Будь-який її візит виглядав як перевірка, навіть якщо вона починала з лагідного тону й удаваної усмішки. Невисока, сухорлява, з прямою спиною і звичкою дивитися поверх окулярів, вона вміла за кілька секунд створити відчуття, що довкола все стоїть не так, лежить не там і взагалі потребує її термінового втручання.
— Оксаночко, здрастуй, — проспівала вона з порога, але погляд уже ковзав по залі, чіпляючись за кожну деталь. — Вирішила зазирнути. Цікаво ж, чим ти тут цілими днями займаєшся.
Вона зняла старе темне пальто й простягнула його Дарині таким рухом, ніби перед нею стояла не продавчиня, а гардеробниця.
— Валентино Петрівно, добрий день, — Оксана вийшла з-за стійки. — Чай? Кава?
— Зелений чай. Без цукру. Тільки не з пакетика, якщо можна.
Дарина стримано усміхнулася й понесла пальто. Оксана помітила, як у дівчини сіпнулися кутики губ, але зробила вигляд, що нічого не бачить.
Свекруха тим часом уже зупинилася біля вішалки з новою колекцією. Її пальці обережно, майже ревниво провели по рукаву ніжно-блакитної сукні.
— А це що за краса? Шовк?
— Натуральний шовк, — відповіла Оксана. — Нова поставка.
— І скільки така радість коштує?
Валентина Петрівна знайшла ярлик, піднесла ближче до очей і відразу підняла брови.
— Двадцять п’ять тисяч? За сукенку? — вона вимовила це так, ніби Оксана особисто образила весь здоровий глузд. — За нашого часу за такі гроші можна було вдягтися з ніг до голови.
Оксана промовчала. Сперечатися зі свекрухою було все одно що пояснювати вітрині, чому в ній відбивається вулиця. Відповідей вона не чула, зате образи запам’ятовувала прекрасно.
— А пальто оце нічого, — Валентина Петрівна перейшла до іншої стійки. — Теж, мабуть, коштує як половина пенсії?
— Кашемір, ручне оздоблення, — спокійно сказала Оксана. — Ціна відповідає якості.
— Якість, якість… — свекруха пирхнула. — А для рідних у тебе які умови? Чи рідні купують як усі чужі?
— Для близьких я завжди роблю знижку, — відповіла Оксана. — Десять відсотків.
— Десять? — Валентина Петрівна подивилася на неї з насмішкою. — Щедрість нечувана. Я ж думала, для матері чоловіка можна хоча б за закупівельною ціною віддати.
У цей момент двері знову дзенькнули. До бутіка зайшов Артем. На ньому були нові джинси й футболка, яку Оксана купила йому тиждень тому. Він виглядав задоволеним, пожвавленим, ніби опинився на сцені, де давно чекав свого виходу.
— Мамуля! — він широко усміхнувся й поцілував матір у щоку. — Так і знав, що знайду тебе тут. А я зайшов провідати нашу ділову красуню.
Він підійшов до Оксани, обійняв її за плечі й швидко торкнувся губами скроні. Обійми були теплими лише зовні. Оксана відразу відчула: це не ніжність, а демонстрація. Для матері. Для зали. Для ролі, яку він зараз грав.
— Артемчику, подивися, яка сукня, — Валентина Петрівна знову взяла блакитний шовк. — Просто мрія. Тільки твоя дружина навіть рідній матері нормальної знижки не зробить.
Артем засміявся надто голосно.
— Мамо, ну що ти починаєш? Для тебе мені нічого не шкода.
Він зняв сукню з вішалки, приклав до матері й, не дивлячись на Оксану, промовив:
— Бери. Тобі дуже пасує.
— Синочку, що ти, — Валентина Петрівна змахнула руками, але в очах її спалахнуло переможне очікування. — Вона ж дорога.
— Дурниці. Оксана не збідніє. Правда, люба? Ми ж сім’я. А в сім’ї треба підтримувати одне одного.
Оксана відчула, як обличчя наливається жаром. Дарина біля каси раптом узялася дуже старанно перекладати папери, хоча вуха в неї почервоніли.
— Артеме, поклади сукню на місце, — тихо сказала Оксана.
— Та чого ти одразу кам’янієш? — він усміхнувся, але в усмішці вже проступило роздратування. — Я ж пожартував.
Він повісив сукню назад, однак повітря в бутіку стало іншим — густим, незручним, неприємно важким. Валентина Петрівна допила чай, ще раз пройшлася вздовж стійок, зауважила, що «ціни у вас, звісно, не для звичайних людей», і пішла, залишивши по собі запах дешевого парфуму й відчуття вторгнення.
Увечері Оксана спробувала поговорити.
— Навіщо ти влаштував це в магазині?
Артем лежав на дивані з телефоном у руках.
— Що влаштував?
— Із сукнею. Ти запропонував мамі просто забрати річ із мого магазину.
— Господи, Оксано, — він навіть не відразу підвів очі. — Ну скільки можна? Я пожартував.
— Це не було схоже на жарт.
— У тебе почуття гумору зникло разом із нормальним ставленням до моєї матері? — він сів, насупившись. — Між іншим, у неї скоро ювілей. Ти взагалі думала про подарунок?
— Я думала, що ми виберемо його разом.
— От і вибрали. Та сукня їй сподобалася.
Він сказав це буденно, ніби йшлося про пакет чаю, а не про річ, вартість якої Оксана мала покрити з обігу. Потім відклав телефон, підвівся й пішов у ванну. А вона залишилася сидіти в напівтемній вітальні, дивлячись у вікно.
Він назвав це жартом. Але Оксана бачила його очі. Артем не жартував. І Валентина Петрівна теж. Для них її праця поступово перетворювалася на спільний сімейний ресурс, яким можна розпоряджатися без дозволу. Ця думка ковзнула спиною холодом. Тієї ночі вона довго не спала, слухаючи спокійне дихання чоловіка поруч і вперше ясно розуміючи: у її ретельно вибудуваному житті з’явилася тріщина…
