Життя без прикрасБлижче до полудня в бутіку з’явилася Валентина Петрівна.
Вона ніколи не заходила просто так. Будь-який її візит виглядав як перевірка, навіть якщо вона починала з лагідного тону й удаваної усмішки. Невисока, сухорлява, з прямою спиною і звичкою дивитися поверх окулярів, вона вміла за кілька секунд створити відчуття, що довкола все стоїть не так, лежить не там і взагалі потребує її термінового втручання.
— Оксаночко, здрастуй, — проспівала вона з порога, але погляд уже ковзав по залі, чіпляючись за кожну деталь. — Вирішила зазирнути. Цікаво ж, чим ти тут цілими днями займаєшся.
Вона зняла старе темне пальто й простягнула його Дарині таким рухом, ніби перед нею стояла не продавчиня, а гардеробниця.
— Валентино Петрівно, добрий день, — Оксана вийшла з-за стійки. — Чай? Кава?
— Зелений чай. Без цукру. Тільки не з пакетика, якщо можна.
Дарина стримано усміхнулася й понесла пальто. Оксана помітила, як у дівчини сіпнулися кутики губ, але зробила вигляд, що нічого не бачить.
Свекруха тим часом уже зупинилася біля вішалки з новою колекцією. Її пальці обережно, майже ревниво провели по рукаву ніжно-блакитної сукні.
— А це що за краса? Шовк?
— Натуральний шовк, — відповіла Оксана. — Нова поставка.
— І скільки така радість коштує?
Валентина Петрівна знайшла ярлик, піднесла ближче до очей і відразу підняла брови.
— Двадцять п’ять тисяч? За сукенку? — вона вимовила це так, ніби Оксана особисто образила весь здоровий глузд. — За нашого часу за такі гроші можна було вдягтися з ніг до голови.
Оксана промовчала. Сперечатися зі свекрухою було все одно що пояснювати вітрині, чому в ній відбивається вулиця. Відповідей вона не чула, зате образи запам’ятовувала прекрасно.
— А пальто оце нічого, — Валентина Петрівна перейшла до іншої стійки. — Теж, мабуть, коштує як половина пенсії?
— Кашемір, ручне оздоблення, — спокійно сказала Оксана. — Ціна відповідає якості.
— Якість, якість… — свекруха пирхнула. — А для рідних у тебе які умови? Чи рідні купують як усі чужі?
— Для близьких я завжди роблю знижку, — відповіла Оксана. — Десять відсотків.
— Десять? — Валентина Петрівна подивилася на неї з насмішкою. — Щедрість нечувана. Я ж думала, для матері чоловіка можна хоча б за закупівельною ціною віддати.
У цей момент двері знову дзенькнули. До бутіка зайшов Артем. На ньому були нові джинси й футболка, яку Оксана купила йому тиждень тому. Він виглядав задоволеним, пожвавленим, ніби опинився на сцені, де давно чекав свого виходу.
— Мамуля! — він широко усміхнувся й поцілував матір у щоку. — Так і знав, що знайду тебе тут. А я зайшов провідати нашу ділову красуню.
Він підійшов до Оксани, обійняв її за плечі й швидко торкнувся губами скроні. Обійми були теплими лише зовні. Оксана відразу відчула: це не ніжність, а демонстрація. Для матері. Для зали. Для ролі, яку він зараз грав.
— Артемчику, подивися, яка сукня, — Валентина Петрівна знову взяла блакитний шовк. — Просто мрія. Тільки твоя дружина навіть рідній матері нормальної знижки не зробить.
Артем засміявся надто голосно.
— Мамо, ну що ти починаєш? Для тебе мені нічого не шкода.
Він зняв сукню з вішалки, приклав до матері й, не дивлячись на Оксану, промовив:
— Бери. Тобі дуже пасує.
— Синочку, що ти, — Валентина Петрівна змахнула руками, але в очах її спалахнуло переможне очікування. — Вона ж дорога.
— Дурниці. Оксана не збідніє. Правда, люба? Ми ж сім’я. А в сім’ї треба підтримувати одне одного.
Оксана відчула, як обличчя наливається жаром. Дарина біля каси раптом узялася дуже старанно перекладати папери, хоча вуха в неї почервоніли.
— Артеме, поклади сукню на місце, — тихо сказала Оксана.
— Та чого ти одразу кам’янієш? — він усміхнувся, але в усмішці вже проступило роздратування. — Я ж пожартував.
Він повісив сукню назад, однак повітря в бутіку стало іншим — густим, незручним, неприємно важким. Валентина Петрівна допила чай, ще раз пройшлася вздовж стійок, зауважила, що «ціни у вас, звісно, не для звичайних людей», і пішла, залишивши по собі запах дешевого парфуму й відчуття вторгнення.
Увечері Оксана спробувала поговорити.
— Навіщо ти влаштував це в магазині?
Артем лежав на дивані з телефоном у руках.
— Що влаштував?
— Із сукнею. Ти запропонував мамі просто забрати річ із мого магазину.
— Господи, Оксано, — він навіть не відразу підвів очі. — Ну скільки можна? Я пожартував.
— Це не було схоже на жарт.
— У тебе почуття гумору зникло разом із нормальним ставленням до моєї матері? — він сів, насупившись. — Між іншим, у неї скоро ювілей. Ти взагалі думала про подарунок?
— Я думала, що ми виберемо його разом.
— От і вибрали. Та сукня їй сподобалася.
Він сказав це буденно, ніби йшлося про пакет чаю, а не про річ, вартість якої Оксана мала покрити з обігу. Потім відклав телефон, підвівся й пішов у ванну. А вона залишилася сидіти в напівтемній вітальні, дивлячись у вікно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.