Після того дня почалася дивна, виснажлива облога.
Валентина Петрівна стала заходити до «Люм’єра» дедалі частіше. Причини щоразу знаходилися різні. То вона «випадково проходила повз», то вирішила принести Артемові пиріжки, хоча прекрасно знала, що він любить зазирати до дружини в обід, то хотіла «перекинутися парою слів» із Дариною, яку при цьому й далі сприймала як обслуговчий персонал родини.
Кожен візит розгортався за знайомим сценарієм. Свекруха повільно обходила зал, торкалася речей, кривилася на цінники, коментувала фасони так голосно, щоб чули покупчині.
— Знову ці вільні светри. Надягнеш такий — і не зрозумієш, жінка це чи мішок із картоплею. А ціна яка! За светр стільки віддавати? Та я на свої виплати місяць живу.
Дарина швидко навчилася зникати в підсобці під приводом термінових коробок, накладних або дзвінків постачальнику. Оксані йти було нікуди. Це був її магазин, її обличчя, її відповідальність. І вона дедалі ясніше розуміла: Валентина Петрівна приходила не по речі. Вона приходила показати, що має право заходити сюди коли завгодно, давати оцінки, командувати, перевіряти.
Одного разу свекруха зупинилася біля вітрини й рішуче пересунула манекен.
— Ні, ну хто так ставить? — сказала вона, відступивши на крок. — Сукня має бути в центрі, поруч сумка, туфлі. Покупцеві треба образ показувати, мрію продавати, а не просто шмаття на пластик натягнути.
— Валентино Петрівно, вітриною займається оформлювач, — м’яко, але твердо сказала Оксана. — У магазину є свій стиль.
— Ой, ці оформлювачі… — відмахнулася та. — Я людей усе життя бачила наскрізь. Психологію покупця краще за будь-якого спеціаліста розумію.
Артем, який тепер теж з’являвся в бутіку дедалі частіше, майже завжди ставав на бік матері.
— Оксано, мама поганого не порадить, — говорив він потім, коли вони залишалися вдвох. — У неї досвід. Вона зі стількома людьми працювала.
— Артеме, це мій бізнес. Я знаю, що тут працює, а що ні.
— Ось у цьому вся проблема, — ображено відповідав він. — Ти будь-яке наше слово сприймаєш як напад. А ми допомогти хочемо.
Ця допомога швидко перестала бути невинною. Артем почав приводити в бутік друзів. Чоловіки, такі самі тимчасово зайняті пошуком себе, як і він сам, влаштовувалися на клієнтському диванчику, пили каву, голосно обговорювали ідеї, інвестиції та майбутні мільйони. Іноді вони приходили з дружинами або подругами. Жінки міряли найдорожчі сукні, просили інший розмір, іншу блузку, інший жакет, потім із невдоволеним виглядом ішли, нічого не купивши, а в примірочних залишалися гори одягу.
Одного разу до Оксани підійшов Руслан, давній приятель Артема. Повнуватий, із швидкими неспокійними очима, він тримав у руках кремову блузку.
— Оксано, слухай, Марті дуже сподобалася. Прямо закохалася. Але ціна кусається. Може, зробиш по-свійськи?
Артем сидів на дивані й нібито дивився в телефон, але Оксана бачила, як він чекає на її відповідь.
— Я можу зробити стандартну знижку, — сказала вона. — Десять відсотків.
— Десять? — Руслан розтягнув слово й повернувся до Артема. — Ти ж казав, вирішимо.
— Оксано, — втрутився Артем, підводячись. — Це Руслан. Мій найкращий друг. Ну зроби нормальну знижку. Хоча б половину.
Половина означала продати річ майже без прибутку, тільки щоб Артем відчув себе значущим перед приятелем. Оксана на секунду стиснула пальці на краю стійки.
— Ні. Я не можу.
— Не можеш чи не хочеш?
— Це магазин, Артеме. Не склад подарунків для твоїх знайомих.
Він голосно зітхнув і повернувся до Руслана.
— Пробач, старий. Для моєї дружини бізнес важливіший за друзів чоловіка.
Марта, почувши це, кинула блузку на стійку так, що плічка вдарилися об скло, і потягла Руслана до виходу.
Удома ввечері спалахнув скандал.
— Ти виставила мене нікчемою, — кричав Артем, ходячи кімнатою. — Він тепер думає, що я не можу навіть із дружиною домовитися.
— А що він має думати? Що ти приводиш людей у мій магазин і обіцяєш їм знижки за мій рахунок?
— Я попросив про послугу!
— Для тебе послуга — це мій прибуток. Мої витрати. Гроші, на які ми живемо.
Він різко зупинився.
— Ось воно як. Тепер ти вирішила нагадати, хто нас утримує?
— Я хочу, щоб ти поважав мою працю.
— А ти поважаєш мене? — його голос став низьким, злим. — Ти вже давно дивишся на мене як на невдаху.
Оксана хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Він грюкнув дверима й пішов. Повернувся пізно, із запахом пива й чужої образи на одязі. Два дні вони майже не розмовляли. Вона ходила квартирою, як мінним полем, і намагалася зрозуміти, де саме їхня любов почала перетворюватися на постійний торг, хто кому винен, хто кого принизив, хто перед ким зобов’язаний виправдовуватися…
