На третій день Артем сам зробив крок до примирення.
Він приніс їй чай, сів поруч на диван, обережно обійняв за плечі. Голос у нього був м’який, майже колишній.
— Пробач мені. Я зірвався. Справді. Зараз усе на нервах. Проєкт завис, з інвесторами незрозуміло, мама з ювілеєм… Я не мав кричати.
Оксана слухала й відчувала, як усередині повільно піднімається тривога. Артем рідко вибачався просто так. За його каяттям майже завжди йшло щось іще.
— Що з ювілеєм? — спитала вона.
Він трохи пожвавішав, але відразу знову зробив винувате обличчя.
— Я хочу подарувати мамі щось гідне. Вона все життя для мене старалася. А зараз така дата… Не можу ж я прийти з якоюсь дрібницею.
Оксана вже знала, до чого він веде.
— Ти знову про сукню?
— Вона їй дуже сподобалася, — тихо сказав Артем і взяв її за руки. — Вона досі згадує. Оксано, ну давай подаруємо. Від нас обох. Для тебе це не кінець світу, а мама буде щаслива. Вона зрозуміє, що ти до неї по-людськи ставишся.
Він дивився на неї тим самим поглядом, перед яким раніше Оксана часто здавалася. Поглядом хлопчика, якому треба допомогти. Але тепер за ним проступало інше — розрахунок, упевненість, що вона знову не витримає тиску.
Вона згадала слова Валентини Петрівни про те, що покупців треба бачити наскрізь. Схоже, Артем теж чудово бачив її наскрізь. Її страх конфлікту, її бажання зберегти шлюб, її звичку поступатися, щоб не зруйнувати те, що й так трималося на тріщинах.
— Добре, — сказала вона несподівано навіть для себе. — Подаруємо.
Артем розквітнув.
— Справді? Оксаночко, ти в мене найкраща. Я знав, що ти зрозумієш.
Він обійняв її, притиснув до себе, а вона стояла нерухомо, відчуваючи не полегшення, а порожнечу. Їй здавалося, що вона не зробила добрий жест, а внесла плату за тимчасову тишу. І ця плата була небезпечною. Бо тепер вони знатимуть: якщо тиснути досить довго, вона поступиться.
Наступні дні справді стали спокійнішими. Валентина Петрівна перестала з’являтися в бутіку, Артем знову був лагідним, приносив продукти, питав, як минув день, навіть кілька разів сам приготував вечерю. Оксана ловила себе на тому, що майже вдячна за це крихке перемир’я. Вона запакувала блакитну сукню в щільну подарункову коробку, перев’язала світлою стрічкою й прибрала до шафи.
Усередині все одно залишалося неприємне знання: це не подарунок. Це відкуп. Данина, яку вона платить за можливість кілька днів не чути докорів.
Щоб не думати про це, Оксана пішла в роботу. Закінчувався сезон, треба було готувати розпродаж, узгоджувати нові поставки, добирати колекції на осінь. Дні наповнилися дзвінками, таблицями, примірками, розмовами з постійними клієнтками. Магазин тримав її, як тримає поручень людину, що спускається слизькими сходами.
Ювілей Валентини Петрівни святкували в невеликому ресторані на околиці. Зібралися тільки найближчі: Оксана з Артемом, сестра свекрухи з чоловіком і її донька Леся з двома дітьми. Оксана вибрала строгу чорну сукню, зібрала волосся й сподівалася весь вечір залишатися непомітною.
Коли вона вручила коробку, Валентина Петрівна сплеснула руками з таким виразом, ніби не мала жодного уявлення, що всередині.
— Ой, Оксаночко, навіщо ж так витрачатися? Не варто було, правда.
Але стрічку розв’язала швидко. Побачивши сукню, ахнула голосно, на весь стіл.
— Та сама! Артемчику, дивися! Моя блакитна сукня! Яка ж у мене все-таки невістка!
За десять хвилин вона повернулася з дамської кімнати вже в обновці. Сукня справді сиділа на ній добре, і Оксані чомусь стало від цього ще гіркіше. Увесь вечір свекруха приймала вітання, розповідала історії зі своєї колишньої роботи й за кожної нагоди повторювала, який дорогий подарунок зробила їй невістка.
— Уявляєте, двадцять п’ять тисяч, — говорила вона сестрі ніби пошепки, але так, щоб чули всі. — Оксана для мене нічого не пошкодувала. Сім’я все-таки.
Артем сяяв. Його погляд щоразу затримувався на дружині з явним задоволенням. Він переміг. Він зумів домогтися свого, не заплативши ні копійки й не зіпсувавши власного образу турботливого сина. Оксана сиділа за столом, усміхалася, коли треба, піднімала келих, коли просили, і все виразніше розуміла: ця поступка не закінчила історію. Вона лише відчинила двері для наступного прохання…
