Наступне прохання прийшло швидше, ніж Оксана встигла переконати себе, що перебільшує.
За тиждень після ювілею Валентина Петрівна зателефонувала Артемові ввечері. Оксана в цей час приймала душ. Двері у ванну були прикриті нещільно, вода шуміла, але окремі фрази все одно долітали до неї.
— Синочку, у мене тут незручна ситуація, — голос свекрухи звучав солодко й жалібно. — Завтра зустріч із колишніми колегами. Хочеться виглядати пристойно. А до моєї нової сукні зовсім немає відповідного взуття.
Оксана завмерла, долоня з шампунем зупинилася біля волосся.
— Мамо, ну… — Артем говорив невпевнено. — Може, подивимося щось потім?
— Потім мені не треба. Мені завтра треба. Я в Оксаночки в магазині бачила бежеві туфлі, акуратні, на невисоких підборах. Вони б ідеально підійшли.
Оксана вимкнула воду. У ванній одразу стало тихо, і слова зазвучали виразніше.
— Мамо, Оксана й так подарувала сукню…
— І що? — тон Валентини Петрівни миттєво став жорсткішим. — Вона тобі дружина чи випадкова жінка? Невже мати чоловіка не може попросити пару туфель? Я ж не шубу вимагаю. Скажи їй, що поверну потім, коли отримаю виплати.
Артем довго мовчав.
— Гаразд, поговорю.
Оксана швидко змила шампунь, накинула рушник і вийшла до вітальні. Артем сидів на дивані й дивився в порожнечу, ніби вже заздалегідь готувався до неприємної розмови.
— Я все чула, — сказала вона.
Він здригнувся.
— Оксано, ну ти ж розумієш, мамі просто незручно просити напряму. Вона потім віддасть.
— Ні, не віддасть. І ти це знаєш.
— Чому ти одразу так?
— Бо вона досі не повернула гроші, які брала в нас «на пару днів» пів року тому.
— Це моя мати.
— І що це змінює? — Оксана відчула, як голос стає твердішим. — Сьогодні туфлі. Завтра сумка. Потім пальто. Потім ще щось. Де межа?
— Ти робиш трагедію з пари туфель.
— Я говорю не про туфлі. Я говорю про те, що мій магазин перетворюють на сімейну шафу, з якої можна брати без дозволу.
Сварка розгорілася швидко. Артем звинувачував її в холодності, у жадібності, у неповазі до його матері. Оксана намагалася пояснити, що річ не в грошах, а в праві розпоряджатися власною працею. Але він ніби не чув. У якийсь момент він кинув:
— Для тебе речі важливіші за людей.
— Ні, — втомлено відповіла вона. — Просто люди, які мене люблять, не повинні забирати в мене речі силою.
Він не знайшов відповіді, тільки зло всміхнувся й пішов до спальні. Вранці Артем підвівся рано, одягнувся й вийшов, не сказавши ні слова. Оксана вирішила, що йому треба охолонути, і поїхала у справах до постачальника. В обід зателефонувала Дарина.
— Оксано Юріївно, — голос у дівчини був збивчивий, напружений. — Тут ваш чоловік приходив. Із Валентиною Петрівною.
У Оксани всередині все обірвалося.
— Що сталося?
— Вони взяли туфлі. Ті бежеві, тридцять восьмий розмір.
— Як узяли?
— Артем Сергійович сказав, що ви дозволили. Я попросила вас набрати, а він почав кричати. Сказав, що він тут теж господар, раз магазин вашої сім’ї. І що якщо я не віддам, він мене звільнить.
Дарина говорила майже пошепки.
— Валентина Петрівна стояла поруч і називала мене хамкою. Покупчині дивилися… Мені було так соромно.
Оксана заплющила очі. Гнів піднявся миттєво, гаряче, але голос вона втримала рівним.
— Дарино, ти ні в чому не винна. Ти зробила все, що могла. Я сама розберуся.
Вона відключила дзвінок і кілька секунд сиділа нерухомо. Це вже не було проханням, не було сімейною сваркою, не було нахабством на межі. Артем прийшов до її магазину, налякав її працівницю й виніс товар. Він переступив межу, за якою вже не можна було вдавати, що все можна обговорити спокійно.
Оксана набрала його номер.
— Так, люба, — відповів він бадьоро. — Ми з мамою якраз п’ємо каву. Вона така щаслива, дякую тобі.
— Поверни туфлі в магазин. Негайно.
На тому кінці виникла пауза.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Ти взяв річ без мого дозволу.
— Я нічого не взяв. Ми сім’я.
— Цей магазин не належить твоїй матері. І тобі він теж не належить. За годину туфлі мають бути на місці. Якщо їх не буде, я піду в поліцію і напишу заяву.
— Ти погрожуєш чоловікові?
— Я захищаю свою власність.
Вона натиснула відбій раніше, ніж він устиг відповісти. Руки тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Оксана розуміла: після цих слів дороги назад майже не лишилося. Але вперше за довгий час страх не змусив її відступити…
