Рівно за годину Артем зателефонував сам.
— Я повернув твої дорогоцінні туфлі, — сказав він глухо. — Задоволена?
— Так.
— Ти принизила мене перед матір’ю.
— Ні. Я зупинила те, чого не мала терпіти.
— Це не терпіння, Оксано. Це сім’я! Але тобі, схоже, вже не пояснити.
Він кинув слухавку.
Увечері вона чекала на нього в квартирі, готова до будь-якої бурі. За вікнами темніло, на кухні тихо гудів холодильник, на столі стояла чашка з давно охололим чаєм. Оксана кілька разів починала прибирати зі столу й знову сідала. Артем не приходив. Вона уявляла, як він увірветься зі звинуваченнями, або навпаки не повернеться, залишиться в матері, змушуючи її мучитися невідомістю.
О десятій вечора телефон подав короткий звук. Оксана машинально відкрила сповіщення й спершу навіть не зрозуміла, що бачить.
З її бізнес-рахунку було списано велику суму.
Вона різко випросталася, відкрила застосунок, оновила історію операцій. За кілька секунд прийшло нове сповіщення. Потім ще одне. Гроші йшли частинами, швидко, без пауз. Суми миготіли на екрані, складаючись у катастрофу. За кілька хвилин зник майже весь обіговий запас, який вона збирала на закупівлю зимової колекції.
Оксана дивилася на екран, не вірячи власним очам.
Як?
У Артема не було доступу до цього рахунку. Це були кошти магазину, прив’язані до її підприємницької діяльності. Вона ніколи не давала йому паролів, не диктувала кодів, не передавала картку.
І тут пам’ять ударила точно й безжально.
Старий телефон.
Кілька тижнів тому Артем скаржився, що його апарат постійно вимикається, а гроші на новий зараз краще не витрачати. Оксана віддала йому свій попередній телефон, який лежав у шухляді столу. Вона тоді поспішала, думала про поставки, про зміну колекції, про сотню дрібних справ. Вона не перевірила, чи вийшла з банківського застосунку. Не видалила дані. Не заблокувала доступ.
Вона забула.
А Артем — ні.
Він чекав моменту. І цей момент настав саме тепер, після туфель, після її погроз, після його приниження. Це була помста. Не спалах люті, не сварка, не дурість. Продумана помста, спрямована туди, де найболючіше.
Оксана набрала його номер. Довгі гудки. Він не відповідав. Вона набрала знову. І знову.
Потім зателефонувала до банку.
— З мого рахунку списують гроші, — сказала вона, намагаючись не зірватися на крик. — Я цих операцій не здійснювала. Терміново заблокуйте доступ.
Оператор говорив ввічливо, рівно, ставив запитання для підтвердження особи. Поки Оксана називала кодове слово, дату, дані, прийшло останнє сповіщення. Ще одна велика сума. Рахунок став майже порожнім.
— Операції заблоковано, — повідомив голос у слухавці. — Усі подальші списання зупинено. Вам потрібно звернутися до відділення банку й подати заяву, а також зафіксувати факт несанкціонованого доступу.
Оксана опустила телефон. У кімнаті стало дивно тихо. Зникли не просто гроші. Зникла зимова колекція, передоплата постачальникам, зарплата Дарині, оренда, запас міцності, який вона збирала місяцями. Без цих коштів «Люм’єр» міг не пережити сезон.
Вона опустилася на підлогу просто посеред вітальні. Сліз не було. Істерики теж. Лише крижане заціпеніння, ніби тіло перестало їй належати. У голові повторювалося одне й те саме: все скінчено. Все, що вона будувала п’ять років, руйнується через людину, яку вона називала чоловіком…
