Заціпеніння тривало недовго. Десь під ним, глибоко, почала підійматися злість.
Вона не була схожа на звичайну образу. Це було важке, гаряче почуття, яке змусило Оксану підвестися, дійти до кухні, налити води й випити склянку до дна. Артем, мабуть, чекав, що вона плакатиме, проситиме, метатиметься. Але сидіти на підлозі й чекати загибелі магазину — означало подарувати йому саме ту перемогу, якої він домагався.
Вона знову набрала його номер. Цього разу він відповів швидко.
— Щось іще, дорога? — у його голосі звучала така їдка насмішка, що Оксану пересмикнуло.
— Де гроші?
— Які саме?
— Артеме.
— А, ти про ті кошти, що лежали на нашому сімейному рахунку? Не хвилюйся. Вони в надійному місці. Я вкладу їх в один перспективний проєкт.
— Це не сімейний рахунок. Це гроші магазину.
— Помиляєшся. Ми одружені. Все спільне.
— Ти вкрав їх.
— Я забрав те, що й так наполовину моє, — відрізав він. — Твій бізнес нажитий у шлюбі. Тож вважай, я просто скористався своєю часткою.
— Ти розумієш, що через це магазин може закритися?
— Може, тоді ти нарешті зрозумієш, що не треба ставити шмаття вище за сім’ю.
Він відключився.
Оксана жбурнула телефон на диван, але відразу підняла його назад. Треба було діяти. Банк зранку. Заява. Виписки. Поліція. Юрист. Але все це потребувало часу, а часу не було. Постачальники чекали передоплату вже за тиждень. Якщо вона зірве контракт, втратить не лише колекцію, а й довіру. Можливо, ще й потрапить на штрафні умови.
Вона відкрила ноутбук і почала шукати варіанти термінового фінансування для малого бізнесу, приватних позик, відстрочок по поставках. Рядки розпливалися перед очима. Будь-який кредит міг затягти її в яму, з якої потім не вибратися. Будь-який інвестор вимагав би документи, перевірки, час.
На краю столу лежала візитка. Оксана помітила її випадково, коли потягнулася по блокнот.
Наталя Бондар. Фінансова консультантка.
Подруга. Єдина людина, якій зараз можна було зателефонувати, не добираючи красивих слів.
Оксана набрала номер.
— Наталю, пробач, що пізно. Ти не спиш?
— Ні, звіт добиваю, — бадьоро відповіла Наталя. — Що сталося? У тебе голос такий, ніби світ завалився.
І Оксана розповіла все. Спершу збивчиво, потім дедалі докладніше: сукня, туфлі, скандал, старий телефон, списання, дзвінок Артемові. Чим далі вона говорила, тим сильніше тремтів голос. Коли закінчила, на тому кінці повисла коротка мовчанка.
— Яка ж він мерзота, — нарешті сказала Наталя. — Пробач, але інших слів у мене немає.
— Що мені робити? У мене немає грошей на закупівлю. Якщо я не внесу передоплату, все посиплеться.
— Слухай мене уважно. Без паніки. Завтра вранці йдеш у банк і береш повну виписку. Потім одразу в поліцію. Заява обов’язково. Навіть якщо вони почнуть говорити про сімейні стосунки, папір має бути.
— Але гроші потрібні зараз.
— Гроші ми повернемо.
— Як? Він їх уже сховав.
— Значить, змусимо дістати. І не тільки його.
Оксана сіла рівніше.
— Ти думаєш, Валентина Петрівна причетна?
— Я думаю, твоя свекруха надто любить контролювати сина, щоб бути осторонь. Він виконавець, вона мозок, або вони обоє однаково жадібні. У будь-якому разі треба бити точно.
— У мене немає доказів.
— Будуть.
Голос Наталі став діловим, зібраним.
— У мене є знайомий. Він займається складними ситуаціями, коли людям треба акуратно зібрати інформацію й не наламати дров. Не лякайся, все буде в межах закону. Просто він уміє ставити правильні запитання й з’являтися в потрібний момент.
— Звучить страшно.
— Страшно — це сидіти й чекати, поки Артем знищить твій магазин. А тепер слухай план.
Наступні пів години Наталя говорила спокійно й докладно. Оксана записувала окремі фрази в блокнот, хоча руки все ще тремтіли. План здавався ризикованим, майже зухвалим. Але в ньому була логіка. Проста й точна: жадібні люди самі тягнуться до наживки, якщо впевнені, що жертва вже зламана.
— Тобі доведеться зіграти, — сказала Наталя наприкінці. — Не сильну Оксану, не господиню магазину. А розчавлену жінку, яка готова на все, аби повернути частину грошей.
Оксана заплющила очі. Згадала голос Артема: «Я забрав свою частку». Згадала Валентину Петрівну з коробкою блакитної сукні на ювілеї.
— Зможу, — сказала вона тихо. — Я більше не хочу бути їхньою здобиччю…
