Вранці Оксана поїхала до банку.
Менеджер вислухав її з професійним співчуттям, роздрукував виписки, зазначив час операцій, пояснив порядок подання заяви. Кожен рядок на папері виглядав як удар: сума, час, переказ, отримувач. Ім’я Артема повторювалося знову і знову. Оксана дивилася на ці аркуші й відчувала дивну суміш приниження й ясності. Більше не можна було переконувати себе, що він просто заплутався, зірвався, не зрозумів.
Потім було відділення поліції. Молодий працівник прийняв заяву, ставив запитання, уточнював, чи перебували вони в шлюбі, чи мав чоловік доступ до пристрою, попереджав, що такі справи часто тягнуться.
— Сімейні конфлікти непрості, — сказав він обережно. — Він може стверджувати, що взяв кошти на спільні потреби.
— Нехай стверджує, — відповіла Оксана. — У мене є призначення рахунку, виписки й факт несанкціонованого доступу.
Вона вийшла на вулицю з текою документів і вперше за добу відчула під ногами землю. Страх нікуди не зник, але поруч із ним з’явилася злість, а за злістю — намір.
Повернувшись додому, вона набрала Артема. Наталя заздалегідь проговорила з нею кожну інтонацію. Не можна було звинувачувати. Не можна було вимагати. Треба було дати йому відчути владу.
— Артеме, — почала вона тихо. — Нам треба поговорити.
— Уже передумала воювати? — самовдоволено спитав він.
Оксана глибоко вдихнула.
— Я втомилася. Я не хочу війни. Ти мав рацію в одному: сім’я не повинна жити як чужі люди.
Пауза на тому кінці була довгою.
— Щось швидко ти стала розумною.
— Я злякалася. У мене немає грошей навіть на оренду й зарплату Дарині. Якщо магазин завалиться, я залишуся ні з чим. Ти ж не залишиш мене зовсім?
Вона змусила голос здригнутися й сама здивувалася, як легко це вийшло. Усередині справді боліло, тільки причина була іншою.
— Ну, не знаю, — протягнув Артем, насолоджуючись моментом. — Ти мене сильно принизила. І маму.
— Я вибачуся перед нею. Якщо треба, особисто. Тільки поверни хоча б частину коштів. Мені треба закрити термінові платежі.
Він мовчав. Оксана майже бачила, як він усміхається.
— Повернути можна, — сказав він нарешті. — Але мають бути гарантії, що ти знову не почнеш командувати й кричати про «мій магазин».
— Які гарантії?
— Ти оформлюєш половину бізнесу на мене. Офіційно. Тоді все буде чесно. Не твоє і не моє, а наше.
Оксана стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. Ось воно. Він сам вимовив те, що їм було потрібно почути.
— Добре, — прошепотіла вона. — Я згодна. Тільки допоможи мені.
— От тепер ти говориш як дружина, — у голосі Артема з’явилася вдоволена м’якість. — Завтра приїжджай до мами. Обговоримо все спокійно. Візьми документи по магазину.
— Приїду.
Вона відключила дзвінок і відразу набрала Наталю.
— Він зажадав половину бізнесу.
— Я так і знала, — сказала Наталя без подиву. — Жадібність у таких людей завжди швидша за голову. Завтра ти до них поїдеш. Але не сама.
— У якому сенсі?
— Мій знайомий буде поруч, у машині. Його звати Назар. Він дасть тобі невеликий записувальний пристрій. Твоє завдання — не сперечатися, а питати. Нехай говорять самі: про гроші, про переоформлення, про те, чому вони вважають це своїм правом.
— А якщо вони зрозуміють?
— Не зрозуміють, якщо ти не гратимеш героїню. Ти маєш бути наляканою й залежною. Такою, якою вони хочуть тебе бачити.
Оксана пройшлася кімнатою. Усередині все стискалося від огиди до майбутньої ролі, але водночас вона розуміла: це єдиний шанс витягти магазин з-під удару.
— Я впораюся.
— Звісно, впораєшся. Ти вже справляєшся.
Увечері Оксана довго збирала теку. Оригінали документів вона залишила вдома, як веліла Наталя. У теку поклала копії, кілька старих договорів, виписки, те, що могло виглядати досить переконливо для людей, які погано розбираються в юридичних тонкощах. Потім сіла на край ліжка й довго дивилася на вимкнений екран телефону.
Їй було страшно. Але страх уже не керував нею цілком. Завтра вона мала увійти до квартири Валентини Петрівни не як невістка, яку знову ламатимуть, а як жінка, що вперше в житті йде на цю війну з відкритими очима…
