Ранок почався із сірого неба й важкої тиші в квартирі.
Оксана майже не спала. Вона кілька разів вставала, перевіряла теку, документи, телефон, ключі. Потім знову лягала й дивилася в темряву, уявляючи майбутню зустріч. У голові спливали різні варіанти: Артем буде лагідним, Валентина Петрівна — холодною; або навпаки, вони обоє почнуть тиснути відразу, перебиваючи одне одного; або вимагатимуть підписати щось негайно. Наталя казала: головне — не сперечатися. Слухати. Підтакувати. Ставити прості запитання.
Оксана вдяглася скромно: темні штани, м’який светр, пальто без помітних деталей. Їй хотілося виглядати саме так, як вони очікували: втомленою, розгубленою, готовою поступитися. У дзеркалі вона побачила бліде обличчя й тіні під очима. Грати майже не доведеться, подумала вона. Після всього, що сталося, роль зламаної жінки лежала надто близько до правди.
Біля під’їзду на неї чекав темний автомобіль. За кермом сидів кремезний чоловік років сорока з коротко стриженим волоссям і уважним спокійним поглядом. Він вийшов, коли Оксана підійшла.
— Назар, — представився він. — Наталя сказала, ви в курсі.
— Так.
Він простягнув їй маленький брелок-флешку на кільці.
— Тут пристрій. Вмикається ось цією кнопкою. Краще повісьте на ключі й не чіпайте. Говоріть природно. Не витягуйте зізнань надто прямо, але уточнюйте. Люди, впевнені у своїй перемозі, зазвичай базікають більше, ніж треба.
Оксана взяла брелок. Він виявився легким, майже іграшковим. Дивно було думати, що від такої дрібниці може залежати доля її магазину.
— А якщо вони почнуть вимагати підписати документи?
— Нічого не підписуйте. Скажіть, що нотаріус, юрист, печатки, як завгодно. Ваше завдання сьогодні — розмова. Не геройствуйте.
Вона кивнула.
Дорогою до будинку Валентини Петрівни Оксана дивилася у вікно й намагалася дихати рівно. Вулиці пропливали повз, люди поспішали у своїх справах, хтось ніс пакети, хтось говорив телефоном, на зупинці сперечалися дві жінки. Звичайне життя тривало, ніби її особиста катастрофа не мала до світу жодного стосунку.
У під’їзді свекрухи пахло старою фарбою, пилом і чимось лікарняним. Оксана піднялася на потрібний поверх, зупинилася перед дверима й на секунду заплющила очі. На зв’язці ключів під пальцями лежав той самий брелок. Вона непомітно натиснула кнопку.
Двері відчинив Артем. Він був у домашній футболці, неголений, але вираз обличчя постарався зробити доброзичливим.
— Прийшла, — сказав він майже лагідно. — Молодець. Заходь. Мама чекає.
Валентина Петрівна сиділа в кріслі біля вікна, закутавшись у шаль. На журнальному столику стояли чашки, тарілка з печивом і бульбашка з краплями. Свекруха дивилася на Оксану не як на гостю, а як на винну ученицю, яку нарешті привели до директора.
— Добрий день, Валентино Петрівно, — тихо сказала Оксана.
— Добрий. Сідай. Подивимося, наскільки ти справді все зрозуміла.
Оксана сіла на край дивана, поклала теку на коліна й опустила очі. Усередині все пручалося цьому приниженню, але вона змусила себе мовчати. Нехай говорять. Нехай почуваються господарями становища.
Артем сів поруч із матір’ю й узяв теку.
— Отже, так, — почав він діловим тоном, який раніше використовував лише у своїх презентаціях. — Ми з мамою подумали. Магазин треба переоформити. Не може серйозна справа триматися на твоїх емоціях. Треба зробити нормальну компанію, де частки будуть розподілені чесно.
— Чесно — це як? — спитала Оксана, намагаючись, щоб голос звучав несміливо.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — відповів Артем. — Я і ти. Тоді всі рішення ухвалюватимуться разом.
— А гроші, які ти переказав? Вони теж підуть у компанію?
Він усміхнувся.
— Звісно. Це буде наш стартовий капітал. Я вже дивлюся, куди можна вкластися, щоб швидко збільшити обіг.
— Але мені зараз треба заплатити оренду й зарплату…
— Отримаєш, коли підпишемо папери, — втрутилася Валентина Петрівна. — А доти нічого розкидатися коштами. Ти вже показала, що не вмієш думати про сім’ю.
Оксана обережно підвела очі.
— Тобто без переоформлення ви мені гроші не повернете?
Артем скривився.
— Не кажи «повернете», ніби ми в тебе вкрали. Ми захищаємо сімейне майно від твоїх істерик.
Валентина Петрівна кивнула.
— Правильно. Жінка, яка погрожує чоловікові поліцією через туфлі, не повинна сама розпоряджатися серйозними грошима.
Брелок на ключах лежав у долоні Оксани нерухомо. Вона відчувала його гладкий край і думала лише про одне: говоріть іще. Говоріть більше. Кожне слово зараз працювало проти них…
