Життя без прикрасАртем гортав копії документів із таким виглядом, ніби справді розумів кожен рядок.
— Ще питання щодо управління, — сказав він. — Директором буду я.
Оксана підвела голову.
— Ти?
— А що тебе дивує?
— Просто ти ніколи не займався одягом, поставками, клієнтами…
— Навчуся. Керівникові не обов’язково самому стояти біля вішалок. Я займатимуся стратегією, розвитком, переговорами. А ти залишишся в творчій частині. Асортимент, вітрина, краса. Це тобі ближче.
Валентина Петрівна схвально примружилася.
— Нарешті хтось наведе лад. А то ціни ставити навчилася, а сімейні обов’язки забула.
Оксана відчула, як усередині підіймається хвиля люті. Вони хотіли не половину. Вони хотіли все. Хотіли відібрати в неї право вирішувати, перетворити її на найману працівницю у власному магазині, поставити Артема на чолі справи, яку він не будував, не рятував, не піднімав жодним безсонним ранком.
Але вголос вона сказала:
— Якщо так буде правильно для сім’ї, я згодна. Тільки мені справді потрібні гроші на поточні платежі. Дарина чекає зарплату. Орендодавець теж.
— Гроші будуть після нотаріального оформлення, — повторив Артем. — І не всі. Частина залишиться на розвиток. Мені потрібен нормальний телефон для ділових переговорів, костюм для зустрічей. Мамі ліки після твоїх вибриків теж недешево обходяться.
— Розумію, — сказала Оксана.
Їй довелося опустити погляд, бо інакше вони побачили б не покірність, а презирство.
Розмова тривала майже годину. Вона ставила запитання обережно, короткими фразами. Артем говорив дедалі впевненіше. Він розповідав, що давно пора було «ввести чоловічу руку» в магазин, що Оксана надто емоційна, що її успіх запаморочив їй голову. Валентина Петрівна додавала, що дружина зобов’язана ділитися з чоловіком, що син має право на половину всього, нажитого в шлюбі, що невістка мала б дякувати долі за такого терплячого чоловіка.
Вони самі, не помічаючи, викладали те, що Наталя хотіла отримати: зв’язок грошей із вимогою переоформлення бізнесу, тиск, погрозу залишити магазин без коштів, участь Валентини Петрівни в ухваленні рішень.
— А якщо я передумаю? — тихо спитала Оксана в якийсь момент.
Артем різко подивився на неї.
— Тоді сама викручуватимешся зі своїм бутіком. Я не зобов’язаний рятувати жінку, яка не розуміє, що таке сім’я.
— І гроші?
— Гроші залишаться там, де я вирішив. Поки ти не почнеш поводитися нормально.
Валентина Петрівна поставила чашку на блюдце.
— Не випробовуй наше терпіння, Оксано. Ми даємо тобі шанс зберегти шлюб і справу. Інші б після такого давно відвернулися.
Оксана повільно кивнула.
— Я подумаю, як усе оформити. Мені треба поговорити з юристом, щоб підготувати документи правильно.
— Тільки без фокусів, — попередив Артем. — Завтра я зателефоную спеціалісту, домовимося про зустріч.
— Добре.
Коли вона підвелася, ноги були ватяні. Артем провів її до дверей. У коридорі він нахилився ближче й сказав майже ніжно:
— Бачиш? Коли ти не впираєшся, все можна вирішити спокійно. Не треба було доводити до війни.
Оксана змусила себе кивнути.
— Так. Мабуть, ти маєш рацію.
Він усміхнувся, задоволений її відповіддю.
На вулиці вона дійшла до машини Назара й тільки там дозволила собі видихнути. Чоловік мовчки взяв брелок, під’єднав навушник, прослухав кілька фрагментів. На його обличчі з’явилася коротка, жорстка усмішка.
— Записалося чудово. Вони вам дуже допомогли. Навіть більше, ніж треба.
— Що тепер?
— Тепер матеріал передамо тим, хто має ним зайнятися. А ви тримайтеся лінії: нічого не підписувати, на дзвінки відповідати обережно, всі розмови фіксувати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.