Артем гортав копії документів із таким виглядом, ніби справді розумів кожен рядок.
— Ще питання щодо управління, — сказав він. — Директором буду я.
Оксана підвела голову.
— Ти?
— А що тебе дивує?
— Просто ти ніколи не займався одягом, поставками, клієнтами…
— Навчуся. Керівникові не обов’язково самому стояти біля вішалок. Я займатимуся стратегією, розвитком, переговорами. А ти залишишся в творчій частині. Асортимент, вітрина, краса. Це тобі ближче.
Валентина Петрівна схвально примружилася.
— Нарешті хтось наведе лад. А то ціни ставити навчилася, а сімейні обов’язки забула.
Оксана відчула, як усередині підіймається хвиля люті. Вони хотіли не половину. Вони хотіли все. Хотіли відібрати в неї право вирішувати, перетворити її на найману працівницю у власному магазині, поставити Артема на чолі справи, яку він не будував, не рятував, не піднімав жодним безсонним ранком.
Але вголос вона сказала:
— Якщо так буде правильно для сім’ї, я згодна. Тільки мені справді потрібні гроші на поточні платежі. Дарина чекає зарплату. Орендодавець теж.
— Гроші будуть після нотаріального оформлення, — повторив Артем. — І не всі. Частина залишиться на розвиток. Мені потрібен нормальний телефон для ділових переговорів, костюм для зустрічей. Мамі ліки після твоїх вибриків теж недешево обходяться.
— Розумію, — сказала Оксана.
Їй довелося опустити погляд, бо інакше вони побачили б не покірність, а презирство.
Розмова тривала майже годину. Вона ставила запитання обережно, короткими фразами. Артем говорив дедалі впевненіше. Він розповідав, що давно пора було «ввести чоловічу руку» в магазин, що Оксана надто емоційна, що її успіх запаморочив їй голову. Валентина Петрівна додавала, що дружина зобов’язана ділитися з чоловіком, що син має право на половину всього, нажитого в шлюбі, що невістка мала б дякувати долі за такого терплячого чоловіка.
Вони самі, не помічаючи, викладали те, що Наталя хотіла отримати: зв’язок грошей із вимогою переоформлення бізнесу, тиск, погрозу залишити магазин без коштів, участь Валентини Петрівни в ухваленні рішень.
— А якщо я передумаю? — тихо спитала Оксана в якийсь момент.
Артем різко подивився на неї.
— Тоді сама викручуватимешся зі своїм бутіком. Я не зобов’язаний рятувати жінку, яка не розуміє, що таке сім’я.
— І гроші?
— Гроші залишаться там, де я вирішив. Поки ти не почнеш поводитися нормально.
Валентина Петрівна поставила чашку на блюдце.
— Не випробовуй наше терпіння, Оксано. Ми даємо тобі шанс зберегти шлюб і справу. Інші б після такого давно відвернулися.
Оксана повільно кивнула.
— Я подумаю, як усе оформити. Мені треба поговорити з юристом, щоб підготувати документи правильно.
— Тільки без фокусів, — попередив Артем. — Завтра я зателефоную спеціалісту, домовимося про зустріч.
— Добре.
Коли вона підвелася, ноги були ватяні. Артем провів її до дверей. У коридорі він нахилився ближче й сказав майже ніжно:
— Бачиш? Коли ти не впираєшся, все можна вирішити спокійно. Не треба було доводити до війни.
Оксана змусила себе кивнути.
— Так. Мабуть, ти маєш рацію.
Він усміхнувся, задоволений її відповіддю.
На вулиці вона дійшла до машини Назара й тільки там дозволила собі видихнути. Чоловік мовчки взяв брелок, під’єднав навушник, прослухав кілька фрагментів. На його обличчі з’явилася коротка, жорстка усмішка.
— Записалося чудово. Вони вам дуже допомогли. Навіть більше, ніж треба.
— Що тепер?
— Тепер матеріал передамо тим, хто має ним зайнятися. А ви тримайтеся лінії: нічого не підписувати, на дзвінки відповідати обережно, всі розмови фіксувати.
Оксана подивилася на вікна квартири свекрухи. За одним із них, можливо, Артем зараз святкував перемогу. Він не знав, що ця перемога вже почала розсипатися в нього в руках…
