Наступний день розтягнувся безкінечно.
Оксана не поїхала до бутіка. Дарині вона сказала, що займається терміновими документами, і попросила вести звичайну роботу, нічого нікому не пояснюючи. Сама ж сиділа вдома, тримаючи телефон поруч із собою, і чекала дзвінка від Наталі. Кожні десять хвилин їй хотілося набрати першою, але вона стримувалася. У таких справах зайва метушня могла лише зашкодити.
Артем зателефонував ближче до полудня.
— Я знайшов людину, яка допоможе з переоформленням, — повідомив він. — Завтра можемо почати.
— Мені потрібен час, — відповіла Оксана тим самим тихим голосом, який тепер став частиною її ролі. — Я погано почуваюся. Учора перенервувала.
— Тільки не затягуй.
— Не буду.
— І не здумай знову бігати по своїх інстанціях.
— Я хочу все вирішити мирно.
Він залишився задоволений і відключився.
Після дзвінка Оксана довго сиділа, дивлячись на екран. Кожна фраза давалася їй важко. Грати слабкість перед людиною, яка її зрадила, виявилося важче, ніж вона думала. Хотілося сказати йому все прямо, кинути в обличчя його підлість, його дріб’язковість, його жалюгідну жадібність. Але тепер вона розуміла: прямі слова не повернуть гроші. А терпіння може повернути.
Наталя зателефонувала після третьої.
— Матеріал прийняли. Твій Назар сказав, запис чудовий.
— І що далі?
— Далі ними займуться. Але, Оксано, будь готова: все може піти не відразу. Треба оформити документи, звірити виписки, показати зв’язок між переказами й вимаганням частки. Ти молодець, але тепер головне — не зірватися.
— Я боюся, що вони встигнуть сховати гроші.
— Це теж враховують. Якщо кошти ще в системі або в комірці, знайдуть. Якщо переказали далі, відстежуватимуть. Головне, у нас тепер є не просто твої слова, а їхні власні розмови.
Оксана заплющила очі.
— Я ніколи не думала, що збиратиму докази проти чоловіка.
— Ти збираєш докази не проти чоловіка, а проти людини, яка тебе обікрала й намагається відібрати справу. Різниця величезна.
Ці слова виявилися важливішими, ніж Наталя могла припустити. Оксана повторила їх подумки кілька разів. Чоловік. Людина, яка зрадила. Сім’я. Люди, які прикриваються цим словом, щоб брати без дозволу.
Увечері вона все-таки заїхала до «Люм’єра». Дарина зустріла її тривожним поглядом.
— Все добре?
— Поки не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Але я роблю все, що потрібно.
— Якщо потрібна допомога…
— Ти вже допомогла. Ти не промовчала тоді. Дякую.
Дарина знітилася, але в очах у неї блиснули сльози.
Оксана пройшлася залою. Речі висіли акуратно, світло вітрин м’яко лягало на тканину. На манекені стояла нова сукня з темного оксамиту, поруч — пальто з чистою лінією плеча. Все було таким звичним і таким крихким. Вона провела долонею по стійці каси й раптом зрозуміла, що боїться не бідності. Боїться втратити місце, де вперше стала собою. Не чиєюсь дружиною, не зручною невісткою, не людиною, яка має терпіти заради миру. Господинею. Творчинею. Жінкою, яка збудувала це світло сама.
Перед закриттям прийшло повідомлення від Артема: «Мама питає, коли ти вибачишся. Не тягни».
Оксана подивилася на екран, повільно видихнула й не відповіла. Уперше мовчання було не ознакою слабкості, а свідомо обраною дією. Вона зачинила магазин, погасила світло й затрималася біля дверей, прислухаючись до тиші зали. Десь попереду вже починалося те, що мало розставити все по місцях…
