Вранці все змінилося різко.
Оксана тільки наливала каву, коли в двері подзвонили. Вона здригнулася так сильно, що ложка дзенькнула об чашку. На порозі стояла Наталя. Без звичної усмішки, у строгому пальті, з текою під пахвою.
— Можна?
— Звісно.
Наталя пройшла на кухню, зняла рукавички й лише тоді сказала:
— Їх сьогодні викличуть. І Артема, і Валентину Петрівну. Паралельно перевіряють рух грошей. Назар учора передав запис і виписки. Ситуація виявилася цікавішою, ніж ми думали.
Оксана завмерла.
— У якому сенсі?
— Артем не просто переказав кошти собі. Частину він намагався зарезервувати для вкладення через якогось знайомого. Того самого, про «перспективний проєкт». Ця людина вже фігурувала в інших історіях з ошуканими вкладниками.
— Тобто гроші могли піти шахраєві?
— Могли. Але, схоже, не встигли повністю. Тому зараз важливо, щоб ти була готова дати додаткові пояснення.
Оксана опустилася на стілець. Учорашня злість змінилася новою хвилею страху. Все ставало ширшим, небезпечнішим, бруднішим, ніж вона уявляла. Не просто чоловік украв гроші. Він міг втягнути її бізнес у чужу схему, у мутні вкладення, у борги й перевірки.
— Наталю, а якщо магазин усе одно постраждає?
— Ми витягуватимемо. Крок за кроком. Але в тебе вже є головне — ти не мовчиш.
Вдень Оксану запросили знову дати пояснення. Вона взяла документи, записи дзвінків, виписки, договори з постачальниками. У кабінеті слідчий уважно слухав, ставив запитання, просив уточнити дати: коли було передано старий телефон, коли сталася сварка через туфлі, коли Артем уперше заговорив про частку. Оксана відповідала докладно, іноді збивалася, але поверталася до фактів.
— Ви розумієте, — сказав слідчий, — що чоловік намагатиметься подати це як сімейну суперечку?
— Розумію.
— Тому важливі всі докази тиску, погроз, зв’язку повернення грошей із вимогою частки.
— Запис є.
— Так, запис дуже показовий.
Вона вийшла з кабінету з відчуттям, ніби кілька годин тримала в руках важкий камінь. На вулиці зателефонував Артем.
Оксана подивилася на екран і не відразу відповіла. Потім усе ж натиснула кнопку.
— Ти що накоїла? — прошипів він без привітання.
— Я захищаю себе.
— Ти зовсім хвора? До мене приходили. До мами приходили. Ти вирішила посадити власного чоловіка?
— Я вирішила повернути те, що ти взяв.
— Це наші гроші!
— Тоді чому ти вимагав половину магазину в обмін на них?
На тому кінці повисла пауза. Потім він сказав тихіше:
— Ти записувала нас?
Оксана мовчала.
— Оксано, ти пошкодуєш.
— Ні, Артеме. Я вже пошкодувала. Про те, що надто довго дозволяла вам вирішувати за мене.
Вона відключила дзвінок. Серце билося так сильно, що стало боляче в грудях, але рука вже не тремтіла. Уперше за весь час вона сказала йому правду без крику, без виправдань, без спроби пом’якшити удар.
Увечері Наталя повідомила, що Артема й Валентину Петрівну допитували кілька годин. Подробиць вона не знала, але передала слова Назара: вони почали плутатися у свідченнях. Артем стверджував, що діяв сам. Валентина Петрівна запевняла, що лише радила синові «навести лад у сім’ї». Обоє намагалися перекласти відповідальність одне на одного, не розуміючи, що цим лише підтверджують спільну змову.
Оксана слухала й відчувала не радість, а дивну втому. Так, мабуть, почувається людина, яка довго несе важку сумку, а потім нарешті ставить її на землю й виявляє, що руки все ще болять. Перемоги поки не було. Але вперше з’явилася можливість справедливості…
