Рогов негайно зажадав повертатися. Віктор не відповідав. Інженер викликав його ще раз, уже різко. У рації пройшов шум, потім Савельєв озвався: він чує, але за воротами хтось з’явився.
На екрані виднілася іржава сітка. Між занедбаними будівлями йшов чоловік у старому шахтарському одязі. Миронов відступив і наказав Вікторові відійти. На запитання, хто це, не відповів. Незнайомець наблизився до огорожі, і Соколов першим розгледів його обличчя.
Це був Савельєв. Той самий шрам над лівою бровою, та сама кисть, трохи викривлена після давньої травми. Тільки чоловік за воротами виглядав приблизно на двадцять років старшим. Він подивився просто в нагрудну камеру.
— Отже, все ж таки розкрили, — промовив він і спитав, який рік у прибулого.
Віктор насилу вимовив: вісімдесят сьомий. Старший прикрив очі. Сказав, що тоді ще лишається час закрити прохід. Молодший вимагав назвати себе, але у відповідь почув, що й так знає, хто перед ним. Савельєв мимоволі підніс руку до шраму. Чоловік за сіткою повторив рух.
— Що сталося тут? — спитав Віктор.
— Знайшли місто. Ваше.
За словами двійника, 1959-го вони потрапили туди, де стояв 1976 рік. Жителі того світу відкрили свій перехід ще раніше. Потім виявилася третя сторона: місто, у якому не лишилося людей. Соколов переводив погляд з екрана на Рогова. Тепер було незрозуміло навіть те, хто першим порушив межу.
Із шахтного двору долинув металевий удар. Миронов зблід. Старший Савельєв різко обернувся й звелів іти. Почулися другий удар і третій. Молодший спитав, що там відбувається, але двійник уже відходив від сітки.
Він устиг сказати, що шахту тримають закритою з п’ятдесят дев’ятого зовсім не зі страху перед їхнім світом. Прохід з’єднував не дві сторони. За адміністративним корпусом з’явилися троє в шахтарському одязі різних років: чоловік з обличчям Соколова, інший — схожий на Рогова, і третій — майже точна копія Сергія Корнєєва.
— Усі сторони, — закінчив старший Савельєв. — Через нього з’єднується все…
