Собака не відходила від немовляти, а дивна поведінка свекрухи змусила родину шукати правду

— Щоб сьогодні ж цієї псини в домі не було, Ксеніє.

Віктор так і залишився посеред кухні в черевиках і розстебнутій куртці. Із підошов натекло на лінолеум; за стіною надривно, з хрипом плакав їхній двомісячний син. Чоловік наче нічого цього не помічав. Він стискав тремтячою рукою телефон, і під пальцями почергово спалахував і згасав екран.

Біля столу Ксенія притискала до себе пелюшку. До неї не відразу дійшло, кому сказано ці слова: безсонна ніч приглушила голоси, наче між нею та іншими повісили ватну ковдру. На стільці залишався заляпаний молоком халат, на столі — недопитий чай під мутною плівкою. Воду в чайнику вона за ранок гріла вже тричі, і та знову вистигала.

— Ти мене чула? — Віктор наблизився на крок. — До біса собаку. Ще бракувало, щоб вона покалічила дитину.

Ксенія здригнулася від глухого гарчання з дитячої. Німецька вівчарка Жужа другу годину лежала біля ліжечка, навіть до миски не відходила. Варто було Ксенії потягнутися до сина, як вівчарка вставала, тривожно штовхала носом її лікоть, а тоді знову перегороджувала собою прохід — наче затуляла їх від невидимого ворога. І Віктора сьогодні не зустріла: замість звичної радості лише підвела голову й так загарчала, що в Ксенії похололо під ребрами.

— Раніше за нею такого не водилося, — неголосно сказала вона.

— А тепер водиться. І слід на руці в Іллі теж є.

— Жужа тут ні до чого.

— Тоді хто? Стіна? Повітря? — Телефон з розмаху полетів на стіл. — Мама сама бачила: вона стрибнула до ліжечка.

Ксенія повільно подивилася на свекруху. Біля вікна сиділа Світлана Петрівна, поклавши руки на коліна. З-під розстебнутого сірого пальта виднівся тонкий золотий ланцюжок. Втома й образа на обличчі надавали їй вигляду людини, яку безвинно втягнули в чужу сварку; сухі очі, проте, пильно стежили.

— Сваритися мені не хочеться, Ксюшо, — лагідно заговорила вона. — Але не можна ставити твої примхи вище за дитину. Такий великий собака, ще й ревнує. Ти ж сама вже не даєш ради: без сну, на нервах. Хіба мало що може статися.

— Це в мене примхи? — Ксенія відчула, як спалахнуло обличчя.

— Вітю, я приходжу вранці: Жужа перед ліжечком гарчить, Ілля плаче, рука червона. А Ксюша у ванній, — провадила свекруха, повернувшись до сина й залишивши запитання без відповіді. — Хіба це нормально?

— Я мила пляшечку. Мене не було менше хвилини, — Ксенія стиснула пелюшку, вп'явшись нігтями в долоню. — А до ліжечка Жужа вас не пустила, бо…

Продовжити вона не наважилася. Що сказати — собака не довіряє бабусі? Уже тиждень із вівчаркою діялося щось дивне саме за появи Світлани Петрівни. Але спробуй вимов це вголос: вийде дурість, істерика, майже божевілля.

Потираючи перенісся, Віктор стомлено заговорив:

— Ксюшо, годі. У мене немає сил. На роботі ходжу як тінь, сьогодні начальник попередив: зірву ще один термін — можу шукати нове місце. Удома теж немає спокою: виття, гарчання, усі одне одного звинувачують. Давай хоч однієї проблеми позбудемося.

— Ти даремно називаєш Жужу проблемою.

— Це собака.

— Наш.

— А в нас дитина! — крикнув він.

Плач за стіною став іще відчайдушнішим. Жужа, що схопилася, процокотіла кігтями до дверного отвору й зупинилася там, настовбурчивши загривок. Погляд у неї був важкий, майже людський. На чорній морді вирізнялася вузька сива смуга.

Ця сивина з'явилася після того, як два роки тому вівчарку знайшли біля складу, прив'язаною до паркану. Ксенія випросила в чоловіка лише пару днів для собаки. А за тиждень та вже приносила капці й спала біля їхнього ліжка — наче іншого життя в неї ніколи й не було.

— Ось, подивися, — Світлана Петрівна трохи підібрала ноги. — Хіба вона при тямі? Я б, Вітю, на твоєму місці не стала ризикувати.

Ксенія рушила до сина, але Жужа перегородила їй дорогу, притиснувши мокрий ніс до живота. У цьому русі не було злості чи грубості — лише відчай, наче собака благала зупинитися. Ксенія завмерла.

— Тихо, Жужо. Ти ж мене бачиш.