Повернувшись додому, я зв’язався з Віктором Степановичем, давнім знайомим і досвідченим адвокатом, який допомагав мені ще під час служби. Він міг здаватися різким, зате вирізнявся майже хірургічною чесністю й не терпів самовільних кроків.
— Жодного особистого листування і жодних дзвінків голові, — попередив він. — Відтепер тільки офіційні заяви й запити. Зрозумів?
Я погодився. Насамперед ми подали заяву про незаконне заволодіння ділянкою. Одночасно надіслали повідомлення до наглядового відомства й запросили в архіві відомості про статус землі. Усі документи оформили без помилок, зареєстрували й відправили у встановлений строк.
Поки Віктор Степанович займався паперами, я ще раз приїхав до товариства — не для розмови, а щоб на власні очі побачити, що там відбувається. На моїй землі вже тривали роботи. Там, де стояла стара лазня, робітники вирили траншею, біля огорожі громадилися мішки з цементом.
Через дві ділянки жив сусід Роман. Я підійшов до нього й показав у бік будівництва.
— Що вони там роблять?
Роман опустив очі.
— Сказали, буде службове приміщення правління. Мовляв, ти все кинув, а вони вирішили привести місце до ладу.
Відповідати я не став. Стиснув зуби, розвернувся й пішов, хоча всередині все кипіло. Мою землю вже встигли розподілити, і ніхто навіть не сумнівався, що це зійде їм з рук. Така впевненість лякала сильніше за відкриті погрози.
За три дні зателефонував адвокат. З’ясувалося, що в правління не було навіть акта передачі. У них були лише нашвидкуруч складене рішення й кілька фотографій.
— Їхня позиція розсиплеться в суді, — сказав Віктор Степанович. — Але розслаблятися не можна. Справу можна виграти, якщо не дати їм приховати сліди…
