Ми поїхали не на дачу, а до місцевої адміністрації. Там нас прийняла молода заступниця керівника, яка явно не чекала відвідувачів з адвокатом.
— Хто ви і з якого питання? — запитала вона.
Віктор Степанович поклав перед нею теку.
— Ми хочемо законним шляхом повернути власникові те, що в нього відібрали.
Що далі чиновниця читала, то помітніше змінювалося її обличчя. Діловий спокій поступався обережності.
— Вам слід обговорити це з головою товариства.
— Ми вже намагалися, — втрутився я. — Галина Михайлівна впевнена, що загальні правила на неї не поширюються.
Жінка витримала паузу й повернула документи.
— Тоді звертайтеся до суду. Адміністрація не є стороною вашого спору.
Її настороженість здалася мені надто явною. Можливо, вона боялася самого правління, когось, хто стояв вище, або наслідків особисто для себе. Невдовзі призначили засідання, причому несподівано швидко.
Перша зустріч у суді мала формальний характер: сторони подали папери, заявили клопотання, суддя уточнив обставини. Я зберігав спокій, бо документи підтверджували мою правоту. Віктор Степанович говорив чітко й холоднокровно. Навпроти сиділа представниця товариства з тривожним поглядом, а сама голова навіть не з’явилася — очевидно, і далі вважала конфлікт дрібницею.
Наступного ранку мені зателефонував місцевий поліцейський і попросив приїхати через скаргу. Виявилося, Галина Михайлівна звинуватила мене в погрозі її життю. Звинувачення було настільки безглуздим, що я ледь не розсміявся, однак до відділку все ж поїхав.
Молодий працівник одразу пояснив, що має взяти в мене пояснення за скаргою. За його словами, вона надто скидалася на спробу тиску. Я підписав протокол, вийшов, сів у машину й лише тоді відчув, як від колишнього спокою майже нічого не лишилося. Йшлося вже не тільки про земельну ділянку, а про звичку розпоряджатися чужим і придушувати незгоду. Брудна гра лише підтверджувала, наскільки сильно вони злякалися…
