Лариса тоді трималася. Вона приходила до палати, сиділа поруч, поправляла ковдру, приносила чисті речі, усміхалася надто старанно. Потім були продаж міської квартири, борги, ліки, візок, поїздки до лікарів, дім, знайдений за оголошенням. Вона казала, що на новому місці буде легше. Тихіше. Що повітря допоможе йому відновитися, а їй — перестати боятися кожного телефонного дзвінка й кожного рахунку. Артем хотів вірити їй. Він сам потребував цієї віри, бо без неї все здавалося голою, холодною правдою.
Але відновлення, про яке вони говорили в перші місяці, не сталося. Були вправи, спроби, надії, потім обережні слова фахівців, після яких Лариса відверталася до вікна, а Артем робив вигляд, що не помітив її сліз. Були дні, коли вона говорила м’яко й терпляче, і дні, коли в неї зривався голос через дрібницю. Він не звинувачував її до кінця. Принаймні намагався не звинувачувати. Чужу втому легко засудити збоку, але зовсім інакше вона виглядає в кімнаті, де кожен предмет нагадує про те, що колишнього життя більше немає.
Того ранку вона сказала майже беззвучно:
— Артеме, я більше не можу. Пробач мені.
Слова були такими тихими, що він не відразу зрозумів, що саме почув. Тоді він дивився на її руки: пальці стиснули ремінець сумки, кісточки побіліли. Лариса не кричала, не виправдовувалася. В її обличчі не було злості. Лише якась випалена порожнеча, від якої Артемові стало холодніше, ніж від сирого туману біля лісу.
Тепер вона зникла за поворотом. Дорога знову стала порожньою. Ліс стояв довкола мовчазний, високий, промоклий від ранкової вологи. Десь далеко каркнув птах. На листі тремтіли краплі, і час від часу одна з них падала в траву з таким слабким звуком, що в інший день він би його не почув. Сьогодні ж чулося все: власне дихання, стукіт серця, тихе осідання землі під колесами.
Селище, куди вони переїхали після лікарні, було маленьким і майже забутим. Кілька десятків будинків уздовж розбитої дороги, похилені паркани, старі криниці, сади, де яблуні цвіли навіть біля забитих вікон. У половині дворів уже ніхто не жив. Улітку там буйно росла трава, восени листя забивало ґанки, узимку сніг згладжував сліди так, ніби й будинків цих давно не існувало.
Вони опинилися там не тому, що мріяли про тишу. Просто після продажу квартири грошей вистачило лише на найскромніший варіант. Лариса знайшла оголошення, довго мовчала над екраном телефону, потім сказала, що дім старий, але міцний, і що їм треба спробувати. Артем пам’ятав день переїзду: чужі руки заносили коробки, він сидів у візку посеред кімнати й дивився, як пил кружляє в промені світла. Лариса ходила з кутка в куток із таким виглядом, ніби водночас починала нове життя й ховала старе….
