Дім був тісний, із низькими стелями й підлоговими дошками, що озивалися на кожен рух. Спочатку Артем ненавидів ці звуки. Кожен скрип нагадував йому, що він не може пройти кімнатою, як раніше. Потім звик. Тиша селища була особливою: у ній виразно чулися кроки сусіда за парканом, бджоли в теплий день, вітер у трубі, дощ по даху. Іноді ця тиша лікувала, іноді тиснула так, що хотілося ввімкнути радіо просто заради чужого голосу.
Сусід Петро Антонович з’явився не одразу. Літній, сухорлявий, із натрудженими руками й обличчям, на якому рідко змінювався вираз, він жив неподалік, тримав город і пасіку. Перший час, зустрічаючи Артема біля хвіртки чи біля дому, він вітався коротко й дивився на нього з обережним жалем, від якого Артемові хотілося відвернутися. Але Петро Антонович не нав’язувався. Він ніби розумів, що жалість, навіть мовчазна, може ранити сильніше за грубість.
Потім одного разу приніс банку молока. Поставив на кухонний стіл, сказав, що в нього зайве, і зібрався йти. Лариса намагалася відмовитися, дякувала надто поспішно, метушилася. Артем тоді мовчав. За кілька днів сусід прийшов знову. Потім ще раз. З часом він став заходити без жодної особливої причини: то спитати, чи не треба чогось із селища, то залишити трохи меду, то просто сісти біля вікна, підперши долонею підборіддя.
Вони з Артемом розмовляли мало. І саме це виявилося несподівано важливим. Поруч із Петром Антоновичем не треба було вдавати бадьорість, не треба було відповідати на запитання про здоров’я, не треба було дякувати за кожну дрібницю так, ніби ти назавжди став зобов’язаним. Сусід міг просидіти пів години, дивлячись у двір, а потім сказати одну коротку фразу про погоду чи про бджіл. І в цьому мовчанні не було порожнечі. У ньому була присутність.
Дорога додому після відходу Лариси згадувалася Артемові погано, уривками: волога земля, важкі ободи під долонями, валіза збоку, туман, який поступово рідшав над полем. Він не міг потім точно сказати, скільки часу минуло, перш ніж дім знову опинився перед ним. Здавалося, що він не їхав, а проштовхував себе крізь якусь густу, невидиму воду. Кожен метр давався зусиллям, але всередині було так порожньо, що навіть утома відчувалася відсторонено, ніби належала не йому.
Перші тижні після цього злилися для Артема в одну сіру смугу. Він майже не вибирався за хвіртку. Уранці розплющував очі й кілька секунд не міг згадати, чому в домі так тихо. Потім згадував. Не було кроків Лариси на кухні, не було шелесту її халата, не було тихого дзвону чашки об блюдце. Навіть роздратування, яке іноді виникало між ними через дрібниці, тепер бракувало. Дім наче став більшим і порожнішим, хоча речей у ньому не поменшало.
Він сидів біля вікна й дивився на берези за шибкою. Навесні їхні гілки здавалися крихкими, влітку вони шуміли густо й ліниво, восени чорніли на тлі неба. Але тоді дні ще були холодні, світлі й вологі, і білі стовбури стояли як мовчазні свідки всього, що сталося. Артем наливав чай і забував про нього. Кружка холола на підвіконні. Іноді він брав її до рук уже ввечері й дивувався, що чай давно став крижаним…
