Він перебира́в у пам’яті останні роки, повертався до одних і тих самих сцен, ніби намагався знайти точку, де їхнє життя звернуло не туди. Може, не треба було після лікарні погоджуватися на це селище. Може, треба було відпустити Ларису раніше. Може, треба було говорити більше, просити менше, не показувати свого болю, не мовчати так уперто. Але кожна відповідь тут же розпадалася. Не було одного винного дня. Було безліч дрібних тріщин, які спершу здавалися подряпинами, а потім раптом з’ясувалося, що саме по них розійшлася вся стіна.
Він згадував, як Лариса приносила йому ліки й ставила склянку води трохи різкіше, ніж слід було. Як потім просила вибачення за цю різкість. Як він відповідав, що все нормально, хоча всередині в ньому підіймалася глуха образа. Згадував вечори, коли вони сиділи в одній кімнаті й кожен удавав, що зайнятий своєю справою. Згадував її втомлене обличчя у відбитті вікна. Він не виправдовував її вчинку, але дедалі частіше ловив себе на тому, що розуміє, звідки взялася ця втома. Розуміння не полегшувало болю. Воно лише робило його складнішим.
Валіза довго стояла в кутку кімнати. Коричнева, потерта, з трохи перекошеною ручкою. Артем намагався не дивитися туди, але погляд однаково повертався. У цій валізі було щось принизливе: не лише її забуті речі, а й увесь поспіх відходу, вся незручність, уся неможливість провести розрив до акуратної межі. Вона залишила її поруч біля лісу і водночас залишила частину себе в домі, ніби сама не змогла забрати все до кінця.
Однієї ночі, коли сон ніяк не приходив, Артем пересів із ліжка у візок і під’їхав до валізи. У домі було темно, лише з вулиці падало бліде світло. Замки клацнули голосніше, ніж він очікував. Він підняв кришку й довго дивився всередину, не торкаючись речей. Там лежав тонкий шарф, знайомий до болю, блокнот із заокругленими кутами, кілька старих фотографій. Усе було складено нерівно, ніби Лариса в останні хвилини вже не бачила, що кладе і що забуває.
Він узяв знімок, на якому вони стояли біля води. Молоді. Усміхнені. Вітер тріпав її волосся, його рука лежала в неї на плечі, і в їхніх обличчях було те безтурботне довір’я до майбутнього, яке потім здається майже неймовірним. Артем дивився на цю фотографію довго. Не тому, що хотів повернути той день. Він розумів: жоден день не повертається. Просто на знімку були люди, яких уже не існувало в колишньому вигляді. Вони дивилися просто в об’єктив і не знали ні лікарняних стель, ні проданої квартири, ні дороги біля лісу.
Він поклав фотографію назад. Закрив валізу. Запхав її під ліжко — повільно, незграбно, з зусиллям. Не зі злості. Злість на той час була надто гарячою, а він відчував лише втомлену порожнечу. Йому просто треба було прибрати це з поля зору, щоб кожен ранок не починався з нагадування про те, як його покинули…
