Петро Антонович і далі приходив. Він не ставив запитань про Ларису. Не говорив поганих слів на її адресу, не втішав фразами, від яких зазвичай стає лише важче. Іноді приносив молоко, іноді мед, іноді просто сідав на табурет біля дверей. У його присутності життя не ставало легким, але переставало бути зовсім безформним. Артем почав чекати цих коротких візитів, хоча ніколи б не визнав цього вголос.
Одного разу Петро Антонович приніс старий фотоапарат. Поклав його на кухонний стіл так, ніби це був не подарунок, а випадкова річ, яка заважала йому вдома.
— На горищі лежав, — сказав він. — Плівковий. Не новий, звісно. Але наче працює.
Артем подивився на фотоапарат із подивом. Важкий корпус, потертий ремінець, холодне скло об’єктива. Річ була з іншого часу — справжня, міцна, не схожа на легкі пристрої, до яких усі звикли. Він обережно взяв її в руки. Пальці відразу відчули вагу, шорсткість, маленькі виступи кнопок.
— І що мені з ним робити? — спитав він без роздратування, радше втомлено.
Петро Антонович знизав плечима.
— Дивитися. Потім натискати. Гірше не буде.
Він не став пояснювати більше. Не взявся переконувати, не сказав, що Артемові треба відволіктися чи знайти собі заняття. Просто поставив поруч згорток із плівкою й вийшов, як завжди, залишивши по собі запах вулиці, диму й меду.
Фотоапарат пролежав на столі до ранку. Артем кілька разів дивився на нього, проходячи повз, і щоразу відводив погляд. Йому здавалося майже смішним уявити себе фотографом. Він усе життя будував, рахував, перевіряв, виправляв чужі помилки й боявся власних. Мистецтво здавалося чимось далеким, таким, що потребує легкості, а в ньому легкості давно не було. Але вранці, коли туман знову ліг над полем і в домі стало особливо тихо, він раптом узяв камеру, поклав її на коліна й виїхав на ґанок.
Повітря було вологе й прохолодне. Дошки ґанку трохи поскрипували під колесами. За городом розпливалося поле, а далі починалася дорога, що йшла до беріз. На тонкій гілці нерухомо сидів птах. Він здавався частиною цього ранку — маленькою темною цяткою серед білястого світла. Артем підняв фотоапарат. Рух вийшов невпевненим: треба було втримати корпус, зловити різкість, не впустити ремінець. Він примружився, затримав подих і натиснув кнопку.
Клацання прозвучало майже урочисто. Нічого не змінилося: птах залишився на гілці, туман не розвіявся, дорога не стала іншою. Але Артем раптом відчув, що між ним і світом з’явився тонкий, ледь помітний місток. Він не просто сидів і дивився. Він обирав, що побачити….
