Перший кадр був незграбним, можливо, невдалим. Тоді він цього ще не знав. Але після нього захотілося зробити другий. Потім третій. У наступні дні він почав виїжджати з камерою частіше. Спочатку лише на ґанок і до хвіртки, потім трохи далі вулицею. Селище, яке здавалося йому порожнім і безнадійним, крізь об’єктив відкривалося інакше. Не веселіше, ні. Але глибше. У кожній похиленій віконниці, у кожній зарослій стежині, у кожному обличчі було щось, що раніше проходило повз нього, бо біль займав увесь простір усередині.
Він знімав старого з хлопчиком біля криниці. Вони стояли в туманному світлі, і хлопчик тримався за край відра обома руками, а літній чоловік нахилився до нього, ніби пояснював щось важливе й просте. Артем не чув слів, але бачив їхню близькість, спокійну й невигадану. Він знімав кішку на перекошеному паркані, коли ранковий промінь ліг на її спину, а довкола ще трималася холодна тінь. Знімав покинутий дім із прочиненою віконницею, за якою темніла порожня кімната. У цьому темному прорізі йому вчувалося щось живе: не страх, а пам’ять про тих, хто колись відчиняв тут вікна вранці.
Він їздив путівцями, наскільки дозволяли сили й візок. Дороги були нерівні, після дощу колеса грузли в сирій землі. Іноді доводилося зупинятися, впиратися долонями в ободи, розгойдувати візок, злитися на власну слабкість і знову пробувати. Кілька разів він бруднив руки в глині, витягуючи колесо з колії. Повертався додому втомлений до тремтіння в плечах, із брудними рукавами й пересохлим горлом. Але разом із цією втомою приходило нове відчуття. Не щастя — до щастя було далеко. Радше тихе підтвердження: він іще здатен виходити за межі кімнати, здатен обирати напрямок, здатен помічати щось, окрім власної втрати.
Петро Антонович допоміг проявити першу плівку. Він робив це спокійно, зосереджено, ніби займався справою, яка не терпить метушні. Артем спостерігав, не знаючи, чого чекати. Знімки лягли на кухонний стіл один за одним. Чорно-білі, трохи зернисті, з м’якими переходами світла. Він дивився на них із незграбним подивом: це бачив він. Його руки тримали камеру, його погляд обирав мить, його палець натискав кнопку. Світ на цих фотографіях був не красивим у звичному сенсі. Він був чесним.
Петро Антонович довго мовчав. Надів окуляри, зняв, протер краєм сорочки, знову надягнув. Пересував фотографії по столу, повертався до однієї, потім до другої. Артем чекав короткої похвали чи обережного зауваження, але сусід усе не говорив. Це мовчання раптом стало напруженим.
— Ну? — не витримав Артем.
Петро Антонович підвів очі…
