— Ти людей не просто знімаєш, Артеме, — сказав він нарешті. — Ти їх помічаєш. А це не кожному дано.
Слова були прості, навіть грубуваті. Але влучили точно туди, де всередині давно лежало щось скам’яніле. Артем відвернувся до вікна, ніби хотів перевірити, чи не змінилося світло у дворі. Насправді ж йому треба було сховати обличчя. Він не звик до похвали після аварії. Його частіше підтримували, жаліли, підбадьорювали, як хворого. А Петро Антонович сказав це інакше — не з милості, а як факт.
Після першої плівки з’явилися інші. Артем став уважнішим до часу доби, до туману, до косого світла, до облич, які змінюються за секунду до усмішки або після втомленого зітхання. Він не називав це роботою. І все ж у його днях уперше за довгий час з’явився лад, не пов’язаний із ліками й болем. Уранці він дивився на небо й думав, чи варто виїжджати. Удень перебира́в відзняте в пам’яті. Увечері іноді сидів у тиші й чекав, коли Петро Антонович зайде подивитися нові знімки.
За пів року фотографії побачила Галина Степанівна. Вона була колишньою вчителькою й займалася невеликим культурним гуртком у сусідньому центрі. До селища вона приїхала до родички, а до Петра Антоновича зазирнула майже випадково. На стіні в нього висіло кілька Артемових знімків — сусід повісив їх без урочистості, просто приколов, щоб було видно. Галина Степанівна зупинилася біля них одразу. Спершу подивилася на один, потім підійшла ближче до другого, поправила окуляри й довго мовчала.
Коли Артем приїхав до сусіда, вона обернулася до нього з уважним, живим обличчям.
— Це ваші роботи?
Він зніяковів. Слово «роботи» прозвучало надто серйозно.
— Так, для себе, — відповів він. — Пустощі.
Галина Степанівна похитала головою. У її русі не було ні ввічливої поблажливості, ні бажання просто сказати щось приємне.
— Ні. Пустощі так не виглядають. Тут є погляд.
Артем не знайшовся, що відповісти. Він звик відмахуватися заздалегідь, щоб не чекати розчарування. Так легше: назвеш свою справу дрібницею першим — і ніхто вже не зможе вдарити по ній надто боляче. Але жінка дивилася на фотографії так, ніби бачила в них не дрібницю, а щось завершене…
