Довга пауза.
— Який запис?
— Олю.
Мовчання стало важким, липким.
— Я не хотіла, — прошепотіла Ольга.
У Ірини похололи пальці.
— Чого ти не хотіла?
— Вона попросила мене зберегти файл. Сказала, якщо з нею щось станеться, віддати вам. А потім… потім прийшов чоловік. Сказав, що якщо я полізу, у мене будуть проблеми. Я була вагітна, тітко Іро. Я злякалася. Я думала, Маша знайдеться. Я думала…
Ірина заплющила очі. У грудях піднялася така лють, що на секунду стало нічим дихати.
— Файл у тебе?
Ольга заплакала тихо, майже беззвучно.
— Так.
Вони зустрілися ввечері в маленькому кафе біля автобусної зупинки. Ольга прийшла з чоловіком, але той залишився біля дверей, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Вона дуже змінилася: погладшала, коротко підстриглася, на пальці була обручка, під очима — тіні. У руках вона тримала стару флешку, загорнуту в серветку.
— Я щороку думала подзвонити, — сказала Ольга, не підводячи очей. — Щороку. А потім ставало соромно ще більше.
Ірина хотіла вдарити її. Уперше в житті їй так ясно захотілося вдарити людину по обличчю. Замість цього вона взяла флешку. Пальці в неї тремтіли.
— Ти могла врятувати мою доньку.
Ольга схлипнула.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш. Ти жила. Народжувала дітей. Купувала їм шкарпетки. А я чотирнадцять років ставила торт перед фотографією.
Павло стояв поруч, мовчав. Ольга закрила обличчя руками.
— Там аудіо, — сказала вона крізь пальці. — Маша записала розмову. Вона тоді прийшла додому біла як стіна. Сказала, що її змушують перекласти й завірити папери заднім числом. Що в будинку є жінка, Анна, яку тримають як божевільну, а вона наче все розуміє. Маша хотіла йти в поліцію, але спершу вирішила зустрітися з Віктором ще раз, щоб він сказав це прямо. Вона була така… правильна. Думала, якщо буде запис, їй повірять.
— І пішла сама, — сказав Павло.
Ольга кивнула.
— Я просила не йти. Вона сказала: «Якщо я промовчу, вони Анну остаточно зітруть». Я запам’ятала цю фразу.
Флешка відкрилася не відразу. Павло відвіз Ірину до себе в офіс, де пахло пилом, роздрукованим папером і вистиглою кавою. Старий комп’ютер довго гудів. Потім на екрані з’явилися файли: кілька фотографій документів, коротке відео темного коридору й аудіозапис.
Голос Марії вдарив Ірину в груди так, що вона схопилася за край столу.
— Я не буду підписувати це, Вікторе Сергійовичу, — говорила Марія. Голос був напружений, але твердий. — В оригіналі інша дата. І Анна Савчук не могла давати згоду, якщо її ніхто не бачив.
Чоловічий голос відповів спокійно:
— Ви перекладачка, а не суддя.
— Я людина.
— Саме тому вам краще думати про себе.
Шурхіт. Далекий звук дверей, що зачиняються.
— Ви мені погрожуєте?
