— Я пропоную вам не ламати життя через чужу родину.
Пауза. Марія дихала часто.
— Де Анна?
Чоловік тихо засміявся.
— У безпеці.
— У старому крилі?
Знову пауза. Тепер у ній було щось небезпечне.
— Хто вам сказав про старе крило?
Запис обривався на різкому звуці, ніби телефон вирвали з руки.
Ірина слухала, вп’явшись нігтями в долоні. Перед очима стояла Маша — не зникла, не тінь на фотографії, а жива, вперта, налякана, але не відступила.
— Вона боялася, — прошепотіла Ірина. — Але пішла.
— Бо хотіла захистити Анну, — сказав Павло.
Наступного дня почалося те, що потім Ірина згадувала як довгий коридор без вікон. Заяви, експертиза запису, опитування Ольги, розмова з Дмитром Савчуком, який приїхав до Павла в офіс блідий, нервовий, з папкою під пахвою.
Дмитрові було трохи за п’ятдесят. Він постійно смикав ґудзик на пальті й говорив тихо, ніби боявся, що його почують крізь стіни.
— Я був боягузом, — сказав він Ірині майже відразу. — Якщо ваша донька там через нашу родину, я винен.
Ірина мовчки дивилася на нього.
— Я поїхав тоді. Посварився з братом, залишив Анну. Віктор сказав, що їй потрібен догляд, що вона небезпечна для себе. Я вірив, бо так було зручніше. Коли вона дзвонила мені й говорила дивні речі, я думав: хвороба. А вона, може, намагалася сказати правду.
— Чому зараз? — спитала Ірина.
Дмитро вийняв із папки стару фотографію. На ній троє людей стояли на тлі великого будинку: молодий Віктор, усміхнена Анна і сам Дмитро, ще з густим темним волоссям. На звороті було написано: «Не віддавай йому будинок. Тут не стіни, тут люди».
— Анна сховала це в книжці, яку мені передали після її смерті. Там же був ключ. Від старої хвіртки. І записка: «Вона жива, якщо ти не запізнився».
Ірина не спитала, чому він не прийшов раніше. Відповідь була в нього на обличчі: страх, сором, роки самообману.
Офіційні дії зайняли ще майже два тижні. Для Ірини кожна доба була катуванням. Вона не спала. Сиділа біля вікна й дивилася на дорогу, якою ніхто не приїжджав. Їла тільки тому, що Павло одного разу поставив перед нею тарілку супу й сказав жорстко:
— Вам потрібні сили. Якщо Марія жива, їй знадобиться не ваша смерть від виснаження, а мати.
Ця фраза втримала її краще за будь-які втіхи.
Обшук у будинку Савчуків призначили на ранній ранок.
Ірина не мала туди їхати. Їй прямо сказали, що родичам не можна бути присутніми під час слідчих дій усередині будинку. Але вона приїхала й стояла за воротами, тримаючись за холодні прути. Павло був поруч. Дмитро сидів у машині, закривши обличчя руками.
Будинок височів за високим парканом, важкий, темний, з прибудовою збоку, вікна якої були закриті ставнями зсередини. Ворота відчинилися не відразу. Віктор Савчук вийшов сам: високий, сивий, у дорогому пальті, з обличчям людини, звиклої, що все довкола рано чи пізно поступається.
Ірина бачила його вперше й одразу зрозуміла: ця людина ніколи не кричала без потреби. Вона вміла тиснути тишею.
— Це непорозуміння, — сказав він комусь біля воріт. — У будинку хвора доглядальниця, документи на неї є.
Ірина сіпнулася.
Павло поклав руку їй на плече.
— Не зараз.
Люди в темному цивільному одязі й поняті увійшли у двір. Ніхто не штурмував будинок, як у страшних кіно. Не було криків, розбитих вікон, героїчних кидків. Було гірше: довга, законна, холодна процедура, у якій кожна хвилина могла коштувати Марії ще одного вдиху в неволі.
Спершу перевірили житлові кімнати. Потім підвал. Потім прибудову. Віктор говорив упевнено, показував ключі, пояснював, що старе крило не використовується через аварійний стан. Коли один із працівників спитав про замкнені металеві двері в кінці коридору, Віктор знизав плечима:
— Там склад. Ключ у керуючого.
Керуючого не було. Ключ «не знайшли».
Дмитро раптом вийшов із машини. У руці в нього був той самий ключ Анни. Він ішов до воріт так, ніби кожен рух завдавав болю.
— Спробуйте цей, — сказав він…
