— Не треба про маму, — різко сказав я.
Це вирвалося саме. Батько здригнувся, ніби я його вдарив. Тітка Іра притисла долоню до грудей.
— Ах от як, — прошепотіла вона. — Значить, ми тобі вороги.
Я нахилився й підняв сукню. Татів слід на подолі був майже непомітний, але я все одно бачив його виразно, як синець. Цю сукню я купив не в дорогому магазині й не заради скандалу. Я відкладав із зими гроші з підробітку в друкарні, де у вихідні розкладав листівки й тягав коробки з папером. Сашко допомагав вибирати тканину, потім ми вшивали підкладку в його бабусі на старій машинці, яка гуділа, мов маленький трактор. Бабуся сміялася, казала, що руки в мене дерев’яні, але терплячі.
Сукня була проста: темно-синя, з прямою спідницею нижче коліна, без блискіток, без виклику. Я хотів одягти її тому, що вперше в житті хотів вийти з дому не ховаючись. Не в чужому костюмі, не з затиснутою шиєю й натягнутою усмішкою. Просто собою. Поруч із Сашком.
Батько цього не чув. Або чув, але не міг витримати.
— Якщо вийдеш так за двері, — сказав він, — назад можеш не повертатися.
На кухні стало зовсім тихо. Навіть холодильник, здається, перестав гудіти.
Я подивився на нього. У тата під очима були сірі тіні, щоки запали, сорочка зім’ялася на животі. Він постарів за останні два роки, після мамової смерті, але в цю мить я не зміг його пожаліти. Бо він дивився не на сина. Він дивився на проблему, яку треба прибрати.
— Добре, — сказав я.
Тітка Іра ахнула.
Батько кліпнув.
— Що добре?
Я стиснув сукню в руках.
— Не повернуся.
Він ступив крок до мене, але не вдарив. Ніколи не бив. Лише одного разу схопив за плечі так, що потім лишилися сліди від пальців, але це було після того, як він побачив мене й Сашка в під’їзді. Тоді він теж казав, що я «переплутав життя з цирком». Потім тиждень мовчав.
— Артеме, — сказав він уже іншим голосом. Утома в ньому проступила несподівано, як іржа під фарбою. — Ти ще дитина. Ти не розумієш, що робиш.
— Я сьогодні закінчую школу.
— Тим більше. Не ламай собі життя.
— Мені його вже ламали, — відповів я. — Досить.
Я забрав телефон зі столу. Руки тремтіли так сильно, що я ледь не впустив його. У коридорі на вішалці висів чорний костюм, який тато купив без мене: вузькі штани, піджак, біла сорочка. Він коштував більше, ніж увесь мій одяг за рік. Тато повісив його на найвиднішому місці, ніби доказ своєї правоти.
Я пройшов повз, зайшов у ванну й зачинив двері на клямку. Спиною притулився до холодного кахлю. Від хвилювання нудило. Пальці ніяк не могли влучити в блискавку на чохлі. Я вмивався хвилин п’ять, але обличчя все одно було червоне, очі блищали. На пральній машині лежав старий мамин гребінець — дерев’яний, з обламаним зубцем. Тато давно хотів його викинути, але я щоразу перекладав назад.
Мама якось сказала мені, коли я в шостому класі ридав через те, що хлопці називали мене «дівчиськом»:
— Не кожен, хто голосно сміється, сильний. Іноді людина сміється, бо боїться побачити живу людину поруч із собою.
Тоді я не зрозумів. Зараз зрозумів надто добре.юю
