Я перевдягався повільно. Сукня лягла на плечі холодною тканиною. На мить мені стало страшно дивитися в дзеркало. Коли все ж подивився, то побачив не сміливу людину, не героя і не того, хто «готовий боротися». Побачив худого хлопця з гострими ключицями, у простій синій сукні й старих чорних черевиках, з руками, що тремтіли біля живота. Волосся спадало на лоб, губи зблідли.
Але це був я.
У двері ванної постукали.
— Артеме, відчини, — сказав батько. — Давай спокійно поговоримо.
Я мовчав.
— Сину.
Від цього слова стало болючіше, ніж від погрози.
Телефон завібрував. Сашко: «Я внизу. Усе нормально?»
Я написав: «Іду».
Коли я вийшов, тато стояв у коридорі. Тітка Іра за його спиною схрестила руки на грудях, ніби захищалася від мене.
Батько опустив погляд на сукню. Обличчя в нього відразу затверділо.
— Значить, так.
Я надягнув тонку куртку, сунув телефон у кишеню й узяв ключі.
— Я не влаштовуватиму скандалу, — сказав я. — Просто піду.
— Ти вже влаштував.
Я повернув замок. Тато раптом схопив мене за зап’ясток. Не сильно, але пальці були гарячі, жорсткі.
— Востаннє питаю: ти вдягнеш нормальний одяг?
Я подивився на його руку. Потім на нього.
— Відпусти.
Він тримав ще секунду. В очах у нього майнуло щось схоже на страх. Не за мене — за себе, за свою картинку світу, яка тріщала в нього на очах.
Потім відпустив.
Я вийшов на сходовий майданчик і почув, як за моєю спиною клацнули двері. Не грюкнули — саме клацнули, сухо й остаточно.
У ліфті пахло пилом, залізом і чиїмись парфумами. Я дивився на відображення в мутному дзеркалі. Коліна підкошувалися. На п’ятому поверсі ліфт зупинився, увійшла сусідка Наталя Вікторівна з пакетом сміття. Вона побачила мене, пакет завмер у її руці.
— Ой, Артемчику… — сказала вона й одразу ж урвала себе.
Я приготувався.
Але вона тільки зітхнула й поправила мені комір куртки, який загнувся.
— На випускний?
Я кивнув.
— Іди. Тільки голову не опускай. А то шию заклинить…
