Це було так несподівано, що я ледь не заплакав просто там, у ліфті, поруч із її пакетом сміття.
Сашко стояв біля під’їзду в сірій сорочці й темних штанах. На лацкані в нього була маленька шпилька у формі листка — подарунок його бабусі. Він побачив мене й усміхнувся. Не широко, не театрально. Просто так, ніби я прийшов додому.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Він подивився на мій поділ.
— Що сталося?
— Тато наступив.
Сашко присів, струсив бруд долонею. Його волосся впало на очі, він здув його смішно й зосереджено, ніби лагодив важливий механізм.
— Майже не видно, — сказав він. — Тільки тобі.
— Мені досить.
Він підвівся й узяв мене за руку.
— Тоді нехай буде видно. Це не ти брудний.
Я хотів усміхнутися, але обличчя не слухалося.
До школи ми їхали маршруткою. Водій лаявся з кимось телефоном, біля вікна сиділа жінка з тортом на колінах, двоє хлопчаків у навушниках гралися в телефоні й косилися на нас. Сашко тримав мою руку на сидінні між нами. Його великий палець повільно гладив мою кісточку, туди-сюди, туди-сюди. Я рахував ці рухи, щоб не думати про те, що буде далі.
Біля школи вже зібрався натовп. Машини під’їжджали одна за одною, з них виходили дівчата в довгих сукнях, хлопці в костюмах, батьки з букетами, молодші брати й сестри з пакетами. На ґанку висіли кульки, біля входу фотограф поставив стійку з м’яким світлом. З відчинених вікон актової зали долинала музика і чийсь сміх.
Я побачив наших із класу майже відразу. Вони стояли біля клумби: Микита Литвин у білому піджаку, Маша Дорош у червоній сукні, Оля Мельник з ідеальними локонами, ще чоловік десять. Микита першим повернув голову. Його усмішка розповзлася повільно, як пляма.
— О-о-о, — протягнув він. — Дивіться, хто до нас прийшов.
Оля прикрила рот долонею, але сміх усе одно прорвався. Маша відвернулася, ніби їй стало ніяково, але плечі в неї тремтіли. Хтось дістав телефон.
— Артеме, ти гардероб переплутав? — гукнув Микита. — Чи Сашко костюм не дав?
Сашко стиснув мою руку міцніше.
— Ходімо, — сказав він тихо.
Ми пішли до входу. Я відчував на собі погляди, як дрібні уколи. Телефони піднімалися один за одним. Хтось шепотів: «Та ну», «Це реально?», «Він хворий», «Знімай, знімай». Я намагався тримати спину рівно, як сказала сусідка, але шия все одно дерев’яніла.
Біля дверей стояла завуч, Олена Павлівна, з папкою списків. Вона побачила нас, і на секунду її обличчя стало абсолютно порожнім. Потім вона кліпнула.
— Прізвище?
— Коваленко, — сказав я. — І Бондаренко.
Сашко стояв поруч.
Олена Павлівна провела пальцем по списку.
— Проходьте, — сказала вона.
І все. Ні зауваження, ні погляду згори вниз. Тільки губи стиснулися трохи сильніше, коли за нами хіхікнули.
У коридорі пахло лаком для волосся, квітами й шкільною їдальнею, яка навіть у свято не здавалася. На стінах висіли фотографії випускників минулих років. Я йшов повз них і думав, що потім, мабуть, моє обличчя згадуватимуть не за оцінками, не за олімпіадою з літератури, не за тим, як я оформлював стінгазети, а за цим вечором.
У гардеробі ми залишили куртки. Жінка-гардеробниця довго шукала номерки, потім подивилася на мене й сказала:
— Гарний колір.
Я не відразу зрозумів, що вона про сукню.
— Дякую, — відповів я.
Сашко нахилився до мене:
— Бачиш? Уже двоє нормальних людей на сьогодні.
— Двоє з половиною, — сказав я. — Ти ж теж нормальний іноді.
Він усміхнувся, але відразу ж усмішка зникла. У кінці коридору стояв Микита. Він дивився не на нас, а в телефон, швидко друкував. Поруч із ним крутилася Оля.
— Він щось задумав, — сказав Сашко.
Я теж це відчув. Микита ніколи не обмежувався одним жартом. Йому треба було добити, щоб навколо плескали. З сьомого класу він умів знаходити чуже слабке місце й тиснути туди так, ніби робить це випадково.
Рік тому він почав поширювати чутку, що я списував на міському конкурсі есеїв. Потім з’ясувалося, що роботи перевіряли без імен, але осад лишився. Учителька літератури Тетяна Сергіївна тоді сказала мені після уроку:
— Не витрачай життя на виправдання перед тими, хто вже призначив тебе винним.
Я намагався не витрачати. Погано виходило.
В актовій залі було спекотно. Стільці розставили рядами, біля сцени стояли колонки, на стіні висів екран із заставкою «Випускний вечір». Батьки займали місця ближче до проходу, випускники збивалися в групки. Коли ми увійшли, розмови на секунду просіли, ніби хтось приглушив звук. Потім зашуміли сильніше.
Ми з Сашком сіли скраю, у передостанній ряд. Я відчував, як тканина сукні липне до колін. Долоні були вологі. У кишені вібрував телефон, але я боявся дивитися.
— Не відкривай, — сказав Сашко.
— Може, тато…
