— Тим більше не відкривай зараз.
Але я все одно дістав телефон під стільцем. У класному чаті вже було двадцять сім повідомлень. Перше — фото нас біля входу. Я впізнав спину Сашка, своє обличчя в профіль, синю сукню. Підпис Микити: «Королева балу прибула зі своїм принцом».
Далі пішли смайли, гіфки, хтось написав: «Я помер», хтось: «Приберіть дітей від екрана». Потім з’явилося відео, де я проходжу коридором. Камера наблизила мої ноги в черевиках. Сміх за кадром був липкий, злий.
Я закрив чат. У вухах зашуміло.
— Артеме? — Сашко нахилився до мене. — Дихай.
Я спробував вдихнути, але повітря ніби застрягало посеред грудей.
— Я не зможу, — прошепотів я.
— Зможеш.
— Вони всі дивляться.
— Нехай дивляться.
— Я хочу піти.
Сашко не став казати «ні». Він просто сидів поруч, тримав мою руку й мовчав. Це мовчання було краще за будь-які слова. У ньому не було наказу бути сильним. Тільки місце, де можна було розсипатися, не впавши на підлогу.
На сцену вийшла класна керівниця Світлана Андріївна. Мікрофон пискнув, зал засміявся. Вона почала говорити про «важливий етап», «дорогу в доросле життя», «перші перемоги». Я чув окремі слова, як крізь воду.
Потім виступали батьки. Батько Микити говорив про те, що школа виховала «справжніх чоловіків і гідних дівчат». На слові «чоловіків» хтось позаду фиркнув. Я відчув, як Сашко напружився.
Коли ввімкнули перший відеоролик із нашими дитячими фотографіями, зал пожвавився. На екрані миготіли першокласники з букетами, лінійки, екскурсії, новорічні ранки. Потім з’явилася моя фотографія з п’ятого класу: я в смішній зеленій шапці, тримаю грамоту за читання віршів. У залі хтось голосно сказав:
— Дивіться, вже тоді видно було.
Сміх прокотився рядами.
Я не обернувся. Вчепився пальцями в край стільця так, що нігті заболіли.
І тут на екрані раптом змінилося зображення. Замість дитячої фотографії з’явилося листування. Велике, на весь зал. Тло чату, моє ім’я, аватарка. Текст:
«Давайте перекинемо гроші мені на картку, я потім куплю подарунок Марині Вікторівні. Залишок лишу собі, все одно ніхто не рахує».
Унизу — ще одне повідомлення нібито від мене:
«А якщо хтось спитає, скажемо, що витратили на квіти».
Зал спершу не зрозумів. Потім зашепотівся. Хтось сказав:
— Це що?
Світлана Андріївна обернулася до екрана й зблідла.
У мене похололи пальці.
Це було не просто знущання. Це була брехня.
За тиждень до випускного наш клас збирав гроші на квіти, фотоальбоми й подарунок першій учительці Марині Вікторівні. Гроші справді переказували мені, бо я був в оргкомітеті й вів таблицю витрат. Я зберіг чеки, надсилав звіти, кілька разів нагадував, хто не здав. Усе було прозоро. Але на екрані зараз висіла підробка, і мій шлунок провалився кудись униз, бо люди вірили картинкам швидше, ніж живим обличчям.
— Це не моє, — сказав я вголос, але голос потонув у шумі.
Сашко різко підвівся.
— Вимкніть!
Технік біля ноутбука заметушився, натискав клавіші. Екран згас не відразу. Ці повідомлення висіли ще кілька секунд, достатньо, щоб їх устигли сфотографувати.
Микита повернувся до мене з першого ряду й розвів руками з невинним обличчям. Але очі в нього блищали.
— Артеме, — прошепотів Саша, — це він…
