Я не міг відповісти. У грудях було порожньо. Так буває, коли пропускаєш сходинку в темряві: тіло вже падає, а голова ще не зрозуміла.
Світлана Андріївна попросила всіх заспокоїтися. Олена Павлівна вийшла до мікрофона, сказала, що це «технічна помилка» і що свято триває. Але свято вже тріснуло. Батьки шепотілися. Мама Олі повернулася до мене й подивилася так, ніби я витяг гроші в неї з сумки. Батько Микити нахилився до сусіда, щось сказав, обидва всміхнулися.
Я дістав телефон. Чат вибухнув.
«Це правда?»
«Коваленко, ти серйозно?»
«Поверни гроші»
«Ну сукня сукнею, а щурити навіщо»
«Ганьба»
Маша Дорош написала окремо: «Тьом, скажи, що це неправда».
Я дивився на її повідомлення й не міг поворухнутися.
Сашко забрав у мене телефон.
— Ходімо звідси.
— Ні.
— Артеме, тобі зле.
— Якщо я піду, вони вирішать, що це правда.
— Вони й так вирішать, що хочуть.
— Не всі.
Я не знаю, чому залишився. Може, з упертості. Може, тому, що після татової фрази «можеш не повертатися» мені вже нікуди було йти. Може, тому, що втомився зникати з кімнат, де мене не хотіли бачити.
Далі все було як у поганому сні. Нам вручали атестати. Коли назвали моє прізвище, зал зааплодував мляво, нерівно. Я підвівся на сцену. Поділ сукні зачепив ніжку стільця, я ледь не спіткнувся. Світлана Андріївна потисла мені руку. Її долоня була холодна.
— Тримайся, — сказала вона ледь чутно.
Директор, Микола Вікторович, стояв поруч з атестатами. Зазвичай він був рівною, майже дерев’яною людиною: сірий костюм, акуратна борода, голос без емоцій. За всі роки він розмовляв зі мною рази три. Один раз похвалив за оформлення шкільної виставки, другий — зробив зауваження за запізнення, третій — спитав, чому я сиджу в коридорі після уроків з розбитою губою. Я тоді сказав, що впав. Він довго дивився на мене й не повірив, але нічого не сказав.
Зараз він простягнув мені атестат і затримав руку трохи довше.
— Не йди після офіційної частини, — сказав він тихо. — Мені треба буде, щоб ви з Олександром піднялися на сцену.
Я витріщився на нього.
— Навіщо?
— Потім.
Його голос був сухий, але не злий. Я спустився зі сцени з відчуттям, що підлога під ногами стала м’якою.
— Що він сказав? — спитав Сашко.
— Щоб ми не йшли.
Сашко насупився.
— Це через листування?
— Не знаю.
Вручення тяглося безкінечно. Микита вийшов по свій атестат упевнено, широко всміхався, зал плескав голосніше. Його батько навіть свиснув. Коли Микита спускався, він пройшов повз мене й тихо сказав:
— Тепер ти точно королева. Тільки без корони, зате з касою.
Я хотів відповісти, але язик не повернувся. Сашко сіпнувся вперед, я втримав його за рукав.
— Не треба.
— Він же…
— Не треба. Будь ласка.
Я боявся, що якщо Сашко зірветься, усе стане ще гірше. З нас знову зроблять винних. Таких, про кого зручно казати: «От бачите, агресивні, самі провокують».
Після офіційної частини оголосили перерву перед танцями. Люди потягнулися в коридор до столів із соком, бутербродами й фруктами. Я лишився сидіти. Ноги не тримали. У горлі пересохло, але йти до столу під погляди я не міг.
Сашко приніс мені пластиковий стаканчик води. Я зробив ковток, вода здалася теплою й металевою.
— У мене є всі чеки, — сказав я. — У телефоні. У таблиці. Перекази.
— Покажемо директору.
— Вони скажуть, що я потім підробив.
— Тоді будемо розбиратися.
Сашко говорив спокійно, але я бачив, як у нього під щелепою ходить жилка. Він теж боявся. Просто тримався заради мене.
До нас підійшла Маша. Червона сукня здавалася надто яскравою для її розгубленого обличчя.
— Тьом, — сказала вона, — я не вірю, що ти вкрав. Але… хто міг це зробити?
— Микита, — сказав Сашко.
Маша швидко озирнулася.
— Тихіше.
— Чому тихіше? — спитав він. — Він це влаштував.
— Я не знаю, — сказала вона. — Він зранку просив у мене флешку з фотками для ролика. Сказав, що Світлана Андріївна попросила додати пару кадрів. Я дала, там нічого такого не було.
У мене всередині щось клацнуло.
— Флешка в нього?
— Він потім повернув. Але… — Маша завагалася. — Він був із якимось хлопцем з одинадцятого «Б», вони біля ноутбука крутилися. Я подумала, допомагають.
— У тебе флешка зараз?
