— У сумці.
— Не форматуйте її, — сказав Сашко. — І нікому не віддавай.
Маша перелякано кивнула.
Світло в залі блимнуло. На сцені перевіряли мікрофони. Директор стояв біля бокового проходу й розмовляв з Оленою Павлівною. Він не дивився в наш бік, але я чомусь зрозумів: він усе бачить.
За кілька хвилин до нас підійшла Світлана Андріївна.
— Артеме, Олександре, Микола Вікторович просить вас за сцену.
У мене холод пішов по спині.
— Зараз?
— Так.
Сашко підвівся першим. Я встав слідом, трохи захитався. Світлана Андріївна помітила й хотіла взяти мене під лікоть, але зупинилася, ніби боялася зробити ще гірше.
За сценою пахло пилом, дротами й старою фанерою. Там стояли стільці, коробки з декораціями, штучна берізка від якогось шкільного спектаклю. Директор був біля вікна, говорив телефоном тихо й жорстко:
— Ні, видаляти нічого не можна. Збережіть файл як є. І журнал запуску теж. Так, зараз.
Він поклав слухавку й повернувся до нас.
— Артеме, мені треба поставити кілька запитань. Швидко, але точно. Гроші на подарунок проходили через тебе?
— Так.
— Звіти є?
— Так. Таблиця, чеки, листування.
— Скільки залишилося?
— Нічого. Останній переказ був за друк альбомів. Я надсилав скрин чека в чат.
— Покажи.
Я дістав телефон. Пальці не слухалися, екран не впізнавав відбиток, довелося вводити пароль. Поки я відкривав таблицю, директор мовчав. Він не квапив, і від цього я раптом відчув дивне полегшення: хоч хтось не вимагав від мене доводити невинність за три секунди.
Я показав йому папку з чеками, виписку переказів, таблицю з сумами.
Він переглянув, поставив кілька уточнювальних запитань, потім кивнув.
— Добре.
— Ви мені вірите? — спитав я.
Микола Вікторович зняв окуляри й протер їх серветкою. Без окулярів обличчя в нього стало старішим.
— Я не вірю або не вірю на око. Я перевіряю. Але зараз у мене є підстави вважати, що на екрані була підробка.
Сашко видихнув.
— Тоді скажіть усім.
— Скажу.
— Зараз?
Директор подивився на нього.
— Саме тому ви тут.
За кулісами з’явилася Олена Павлівна. Обличчя в неї було напружене.
— Миколо Вікторовичу, технік знайшов файл. Його було замінено з флешки за вісім хвилин до початку. На ноутбуці збереглося ім’я користувача, але там спільний шкільний профіль.
— Камера коридору?
— Біля входу в апаратну працювала. Але запис треба вивантажувати, це не швидко.
— Вивантажуйте. І покличте Литвина з батьками. Тільки спокійно. Без сцени поки.
У мене серце закалатало так, що стало боляче.
— Навіщо нас на сцену?
Директор подивився в щілину між кулісами. Там гудів зал: сміх, музика, голоси. Люди вже розслабилися після скандалу, ніби чуже приниження було частиною програми.
— Бо є речі, які не можна залишати висіти в повітрі, — сказав він. — Особливо перед натовпом.
Я не зрозумів, що він має на увазі. Але спитати не встиг: ведуча оголосила, що зараз директор скаже «кілька слів від себе перед початком святкової частини»…
