Я спробувала відповісти, але язик слухався погано.
— Голова… трохи паморочиться.
Богдан Романович поставив келих на стіл. Його обличчя залишалося цілком спокійним.
— Бліда вся. Назаре, відведи її в гостьову. Нехай приляжe, відпочине.
Назар одразу підвівся і підтримав мене під лікоть. Я не злякалася. У мені ще не було підозр, тільки розгубленість і сором за те, що я зіпсувала сімейний обід. Я думала про роботу, про безсонні ночі, про те, що організм нарешті зажадав розплати. Чоловік довів мене до кімнати, допоміг лягти на диван, поправив подушку. Останнє, що я пам’ятала, — його обличчя наді мною і смужка денного світла на стелі.
Коли я розплющила очі, телефон показував майже четверту годину дня. Кілька секунд я просто дивилася на екран, не розуміючи, як таке можливо. Перед тим як лягти, була трохи за полудень. Виходило, я спала понад три години, причому так глибоко, ніби мене витягли з темної води.
Назар сидів у кріслі поруч і гортав телефон. Помітивши, що я прокинулася, він усміхнувся.
— Нарешті. Ти спала так, ніби тиждень не лягала.
— Скільки часу минуло? — спитала я, насилу сідаючи.
— Години три з лишком.
Він сказав це легко, майже з насмішкою.
— Ось що буває, коли людина з низьким тиском наїдається важкої їжі.
Я потерла обличчя долонями. Голова була ватяна. У роті стояла сухість, тіло здавалося чужим. Я потягнулася поправити блузку й раптом завмерла. Два ґудзики були застебнуті неправильно: один потрапив у сусідню петлю, тканина перекосилася. Я точно пам’ятала, що вранці застібалася акуратно. На роботі я звикла стежити за зовнішнім виглядом автоматично, майже не дивлячись.
Я тоді злякалася лише на секунду. Потім сама себе заспокоїла: мабуть, уві сні крутилася, зачепилася, розстебнула, а потім машинально застебнула не так. Голова погано міркувала, Назар жартував, свекруха принесла чай із лимоном і дивилася на мене надто дбайливо. Я дозволила цьому поясненню лишитися єдиним.
Якби все сталося один раз, я, можливо, ніколи б до цього не повернулася. Але за місяць історія повторилася так точно, ніби хтось заздалегідь розігрував знайомий сценарій.
Того дня на столі був курячий бульйон із травами. Богдан Романович знову сам налив мені першу тарілку. Галина Степанівна клопоталася поруч, Назар говорив про якийсь об’єкт, який затримували через постачальників. Я їла повільно, бо вже була насторожена, хоч і не хотіла зізнаватися собі в цьому. І знову за кілька хвилин на мене накотила та сама важка слабкість.
У вухах зашуміло. Перед очима потемніло по краях. Я встигла покласти ложку на серветку, але пальці вже майже не відчували металу. Тіло обм’якло, спина сама відкинулася на стілець. Крізь наростаючу темряву я почула голос Галини Степанівни.
— Бідна дівчинка, знову перевтомилася.
Потім Назар, десь зовсім близько:
