— Я віднесу її.
Далі була порожнеча. Не сон з уривками думок, не дрімота, не звичайне забуття. Просто темрява без часу.
Отямилася я знову ближче до вечора. Цього разу відчуття тривоги прокинулося раніше, ніж я остаточно прийшла до тями. Я лежала на тому самому дивані в гостьовій. У кімнаті пахло лавандовим саше і старими меблями. За дверима чулися приглушені голоси. Я провела язиком по губах і зрозуміла, що помада майже стерлася.
Вранці я нафарбувала губи стійкою матовою помадою. Вона трималася навіть після кави й обіду, зазвичай її доводилося знімати спеціальним засобом. А тепер колір був розмазаний по шкірі, під підборіддям тягнулася червонувата смуга, ніби хтось грубо витер мені обличчя серветкою чи долонею.
— Назаре, — покликала я, коли він увійшов. — Чому в мене вся помада розмазана?
Він навіть не одразу підвів погляд від телефона.
— Мабуть, терлася обличчям об подушку.
Він вимовив це так буденно, що я на секунду відчула себе дурною. Але всередині вже з’явилася тонка скалка, маленька й болюча. Вона не давала забути ні криві ґудзики, ні важкий сон, ні дивний присмак трав у супі.
До наступного обіду я вирішила підготуватися. Сказати Назарові прямо я не могла: він напевно підняв би мене на сміх або почав би роздратовано переконувати, що я себе накручую. Тому я вигадала маленький експеримент.
Перед поїздкою я синхронізувала час на телефоні й наручному годиннику, звіривши секунди. Потім водостійким маркером поставила крихітну цятку на внутрішньому боці зап’ястка і сховала її під ремінцем. Перед виходом сфотографувала блузку в дзеркалі: всі ґудзики, комір, рукави. Я навіть зробила знімок помади, хоча сама собі здавалася божевільною.
На дачі все пішло звичним колом. На столі був суп із реберець із коренеплодами. Богдан Романович узяв ополоник, усміхнувся мені й знову налив сам. Я зробила кілька ложок і майже відразу відчула той самий присмак. Він був ледь помітний, але тепер я вже його чекала. Гірчинка під травами, не схожа на спеції. Ніби ліки намагалися сховати під густим м’ясним запахом.
Я не сказала ні слова. Просто зробила вигляд, що мені стало зле швидше, ніж насправді. Опустила голову, прикрила очі й дозволила тілу обм’якнути. Це вимагало страшенного зусилля, бо слабкість справді підступала, але я чіплялася за свідомість, як за край урвища.
Крізь вії я побачила, як Назар підвівся. Він підхопив мене на руки й поніс у гостьову. Його обличчя було зосередженим, не переляканим. У кімнаті він поклав мене на диван, поправив плед. Потім дістав телефон. Я почула тихе клацання камери. Потім ще одне. І ще.
У мене всередині все стиснулося так сильно, що я ледь не видала себе диханням. Чоловік фотографував мене, коли я лежала непритомна. Не перевіряв пульс, не кликав лікаря, не тривожився. Просто знімав.
Коли двері зачинилися, я розплющила очі. Встати одразу не змогла — ноги не слухалися, голова пливла. Я подивилася на годинник. Він відставав на двадцять шість хвилин, хоча вранці йшов точно. Цятка на зап’ястку лишилася, але була розмазана, ніби хтось сильно стискав мою руку й тер шкіру біля ремінця. Блузка знову була застебнута неправильно. А коли я пізніше перевірила пам’ять телефона, який увесь цей час лежав у кишені, там з’явилися три нові знімки: я на дивані, очі заплющені, обличчя безживне.
Відтоді я перестала шукати невинні пояснення. Щоразу, коли я засинала в батьків Назара, хтось підходив до мене, торкався моїх речей, мого одягу, мого тіла. Але найстрашніше було в тому, що я не знала, наскільки далеко все заходило.
Тієї ночі я лежала поруч із чоловіком і слухала його рівне дихання. Раніше воно мене заспокоювало. Тепер від кожного його руху по шкірі пробігав холод. Він повернувся уві сні, машинально натягнув на мене ковдру, і я ледь стрималася, щоб не відсунутися. Коли підозра оселилася в голові, навіть звична ніжність стала схожою на загрозу.
Я згадувала його з телефоном біля дивана. Думала: якщо чоловік любить жінку, чи стане він фотографувати її в безпорадному стані? Навіщо? Для кого? Для звіту? Для доказу? Для шантажу?
Відтоді я почала помічати дрібниці. Те, що раніше проходило повз, тепер різало слух. Я зрозуміла, що сон накривав мене тільки після супу або настоянки, які мені особисто подавав Богдан Романович. Якщо я їла салат, хліб, м’ясо зі спільної тарілки — нічого не відбувалося. Але варто було мені з’їсти те, що наливали або підносили окремо, все повторювалося.
Галина Степанівна після моїх пробуджень поводилася дивно. Вона метушилася, приносила чай, питала про самопочуття, але майже не дивилася просто в очі. Одного разу, думаючи, що я не чую, вона тихо спитала Назара:
— Сьогодні все пройшло нормально?
Він відповів так само тихо:
