— Нормально.
У мене тоді мурашки побігли по руках. У цій короткій фразі було надто багато. «Сьогодні». «Усе». «Пройшло». Отже, відбувалося щось таке, що потребувало перевірки.
За тиждень я замовила мініатюрний диктофон, замаскований під ручку. В описі було сказано, що він може записувати кілька годин поспіль. Поки оформлювала замовлення, пальці так тремтіли, що я двічі помилилася в адресі доставки. Я розуміла: якщо мої підозри підтвердяться, назад дороги вже не буде. Але якщо я й далі мовчатиму, одного дня можу прокинутися надто пізно. Або не прокинутися зовсім.
Увечері, коли диктофон привезли, я зачинилася у ванній і просиділа на краю ванни майже пів години. У руках лежала маленька чорна ручка, а перед очима спливали криві ґудзики, стерта помада, розмита цятка на зап’ястку, фотографії в телефоні. Я думала про те, як легко людина може жити поруч із тобою, цілувати тебе вранці в лоба, питати, що купити до вечері, і водночас приховувати щось настільки брудне, що сама думка про це викликає нудоту.
Тоді я вперше усвідомила ще одну деталь: останні місяці Назар не давав мені навіть випадково взяти його телефон. Раніше він міг залишити його на столі, попросити мене відповісти, коли був у душі, відкрити навігатор. Тепер телефон був завжди при ньому. Пароль він змінив. Одного разу я взяла апарат, щоб подивитися час, а він різко вихопив його з моїх рук і відразу всміхнувся, ніби нічого не сталося.
— Там робочі листування, — сказав він тоді. — Не хочу, щоб випадково щось видалилося.
Раніше я б повірила. Тепер мені стало холодно.
Тієї ночі Назар прокинувся близько третьої й пішов до туалету. Я заплющила очі й прикинулася сплячою. За кілька секунд почула тихий звук розблокування екрана. Світло впало на стелю. Я ледь прочинила повіки й побачила: він зупинився в дверному прорізі, не доходячи до ванної, і швидко набирав повідомлення. Писав близько хвилини, потім щось стер, написав знову і тільки тоді пішов далі.
Уранці він, як завжди, одягнувся на роботу, поправив краватку перед дзеркалом і поцілував мене в лоба.
— На вихідних не забудь, до батьків їдемо, — сказав він. — Вони просили не затримуватися…
