Я подивилася на нього кілька секунд і кивнула.
— Пам’ятаю.
Двері зачинилися. Я дочекалася, поки ліфт поїде вниз, і відразу сіла за ноутбук. Відкрила фотографії, зроблені минулого разу, і почала збільшувати кожну деталь. Я роздивлялася край дивана, відбиття у склі шафи, тканину пледа, тінь на стіні. Спершу нічого не знаходила. Потім на другому знімку в нижньому кутку помітила частину руки. Чоловічої руки. Не Назарової.
На пальці був масивний перстень із темним каменем.
Такий перстень носив Богдан Романович. Я бачила його на сімейних святах, на фотографіях, за столом. Він любив цей важкий камінь, часто постукував ним по келиху, коли виголошував тост. У мене пересохло в роті. Отже, в кімнаті був не лише чоловік. Отже, вони обоє стояли поруч, поки я лежала непритомна.
Того ж дня я сказала на роботі, що виконуватиму завдання з дому. Потім вийшла й купила пристрій, замаскований під звичайну розетку з прихованою камерою. Продавець, оформлюючи покупку, усміхнувся:
— Для спостереження за дитиною берете?
Я змусила себе усміхнутися у відповідь.
— Щось на кшталт того.
Насправді в цей момент мені здавалося, що серце стукає так голосно, що його чути на весь магазин.
Вдома я довго перевіряла камеру. Вмикала її в розетку, дивилася зображення, налаштовувала передачу, перечитувала інструкцію. Картинка була досить чіткою. Пристрій виглядав непримітно. Я вирішила, що на наступному обіді поставлю його у вітальні або поруч із гостьовою кімнатою. Якщо вони справді роблять те, чого я боюся, я маю побачити все сама. Не здогадатися. Не відчути. Не знайти непрямі ознаки. Побачити.
Кілька днів я жила, наче на тонкій кризі. Ходила на роботу, перевіряла документи, відповідала клієнтам, готувала вечерю. Назар поводився ніжно й спокійно. У четвер ми навіть пішли разом по продукти. Він ніс важкі пакети, питав, яку рибу я хочу купити, запропонував узяти мої улюблені ягоди. Я дивилася на його профіль у світлі магазинних ламп і думала: як людина може бути такою різною? Де справжній Назар — тут, поруч зі мною, той, що вибирає сир, чи там, біля дивана з телефоном у руці?
У п’ятницю ввечері зателефонувала Галина Степанівна.
— Олесенько, завтра приїжджайте раніше, гаразд? Я дещо смачненьке приготую.
— Добре, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Вона помовчала.
— І ще… у нас будуть гості. Старі знайомі Богдана, по роботі. Двоє чоловіків. Посидимо всі разом.
Я стиснула телефон сильніше.
— Гості?
— Так, нічого особливого. Вони давно співпрацюють із ним у будівельних справах.
Після дзвінка я довго сиділа нерухомо. У голові з’явилася думка, від якої стало важко дихати. А якщо ці люди теж мають стосунок до того, що відбувається? Якщо в кімнаті, де я лежала непритомна, бували не лише Назар і його батько?
Перед поїздкою я підготувалася ретельніше, ніж будь-коли. Диктофон-ручку поклала в сумку. Камеру-розетку загорнула в паперові серветки. На телефоні ввімкнула передачу геолокації на робочий комп’ютер. Окремо написала своїй найкращій подрузі Мирославі:
«Якщо ввечері я не відповідатиму, дзвони мені без упину».
Вона відповіла майже відразу:
