«Ти ж просто до свекрів на обід їдеш. Що сталося?»
Я довго дивилася на екран, але так і не змогла пояснити. Слова здавалися надто страшними. Навіть мені самій було важко повірити, що я всерйоз збираюся їхати на сімейний обід, як на операцію зі збору доказів.
Ми приїхали до батьків Назара близько одинадцятої. У передпокої я відразу побачила дві пари чоловічого взуття, яких раніше не було. Із вітальні долинали сміх і низькі голоси. Галина Степанівна зустріла нас у фартуху, що пахнув смаженою цибулею й кропом, поцілувала мене в щоку, але її погляд ковзнув повз мої очі.
Богдан Романович сидів у вітальні з двома чоловіками. Побачивши мене, він широко всміхнувся.
— А ось і наша невістка. Проходь, Олесенько.
Він представив гостей. Одного звали Остап — повний, смаглявий, із важкими повіками й повільним поглядом. Другий був молодший, звали його Руслан. Коротка стрижка, вузькі губи, надто пильний погляд. Він розглядав мене не як знайому господарів, а як річ, яку оцінюють перед купівлею. Я відчула, як по спині пробіг холод.
Обід почався рівно опівдні. На столі стояли курячий суп, печеня, закуски, пляшка міцного алкоголю. Богдан Романович налив усім і поставив переді мною маленьку чарку.
— За знайомство, — сказав він. — Невістко, підтримай компанію.
Я взяла чарку, піднесла до губ і зробила вигляд, що відпила. Потім, коли всі відволіклися на розмову, непомітно вилила вміст у серветку на колінах. Серце билося так швидко, що долоні стали вологими.
Пізніше, поки чоловіки сперечалися про якийсь проєкт, я нахилилася до сумки, ніби шукаю серветку, дістала камеру і, скориставшись моментом, вставила її в непримітну розетку біля винної шафи у вітальні. Я рухалася повільно, майже не дихаючи. Якби хтось обернувся, пояснити це було б неможливо. Але всі були зайняті розмовою. Лише Галина Степанівна на секунду подивилася в мій бік, і мені здалося, що в її очах майнув страх.
Близько першої я почала зображати знайому слабкість. Насправді я майже нічого не випила й їла вкрай обережно, але все ж проковтнула кілька ложок супу, щоб не викликати підозри. Легке запаморочення справді з’явилося. Я торкнулася скроні, заплющила очі.
— Щось голова паморочиться, — сказала я тихо.
Галина Степанівна завмерла з тарілкою в руках.
— Олесенько, тобі зле?
Богдан Романович одразу підвівся.
— Нехай відпочине. Назаре, проведи дружину.
Назар підійшов до мене й поклав руку на спину. Від цього дотику мене ледь не пересмикнуло, але я змусила себе не реагувати. Він допоміг мені підвестися, відвів у гостьову кімнату й поклав на диван. Потім нахилився до самого мого вуха.
— Поспи трохи.
Голос був майже лагідний. Двері за ним зачинилися. І відразу після цього я почула тихе клацання замка.
Мене замкнули.
На кілька секунд я перестала дихати. У коридорі почулися чоловічі кроки. Вони наближалися повільно, впевнено. Я лежала нерухомо, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Кроки зупинилися за дверима. Потім пролунав тихий смішок. Я впізнала голос Руслана.
Слідом сказав Богдан Романович, дуже неголосно, але досить виразно:
— Засіб сьогодні сильніший. Довго не тягніть.
Світ звузився до цієї фрази. Отже, це не втома. Не тиск. Не цукор. Вони справді щось підмішували мені. Вони знали дозування, обговорювали його, як обговорюють спеції в супі.
Ключ повернувся в замку. Я заплющила очі й постаралася дихати рівно. До кімнати увійшли троє. Спершу я відчула знайомий запах одеколону Назара. Потім тютюновий запах Богдана Романовича. Потім чуже дихання, важке й різке, — Руслан.
Кілька секунд ніхто не говорив. Потім Назар спитав:
— Камеру в коридорі вимкнули?
— Вимкнув, — відповів батько.
— Її телефон?
— Уже в мене.
Я похолола. Телефон був у сумці. Коли він устиг його дістати? Я почула, як розстібається блискавка. Хтось порпався в моїх речах.
Руслан усміхнувся.
— Ця обережніша за попередніх. Із нею клопоту більше.
Назар різко сказав:
